Дивлюсь в нікуди. Обіймаю пустоту.
Ловлю вустами спомини від мрій.
І з жахом відчуваю, що росту.
В проваллі, а росту! і я -- повій...
…Там дно з холодним мороком сирим,
Тут скелі зусібіч, як у в`язниці. --
Вже, певно, вмер той сивий пілігрим,
Який приніс мене сюди на плащаниці.
Вже, певно, й вітер той давно заснув
В биндах рожевих і блакитних у дівчИни,
Який мене із плащаниці здув,
Заніс сюди й на камені покинув.
Я тут лежав -- роки, роки й роки.
Я усвідомлював себе, що я зернина.
Я бачив сни, а в снах -- старі гілки:
Я був їх суть, я був їх насінина.
Вони в мені -- я відчував їх щем,
Я відчував їх сум і біль провини,
Що відпустили за чужим плащем
В безвІсний світ мене на самотИну.
І ось тепер приречено мені
Забути суть і прорости із себе
На цій холодній, навісній стіні,
Де все є камінь -- і земля, і небо.
Я відчуваю корінь і гілля,
Неначе згорнені до часу крила.
Моєї суті оболонку розтуля
Моїм бажанням непідвладна сила.
Тепер не вибратись повік на висоту,
Де з діда-прадіда привик рости повій…
Це зрада, це наруга – я росту
В ущелині, в проваллі!
Боже мій…