|
ява третя
ДЕНЬ ЯНГОЛА
(Дме вітер, і, наче кола по воді, захилиталося, взялося хвилями видиво і почало танути. Густий туман заяскрів розмаїтими барвам, і видиво виникло знову. Але то вже не двір Кочубеїв, а їхня світлиця. Минуло сімнадцять літ. На день Янгола Марії збираються гості. Мазепа прибув першим, сидить під образа́ми, має трохи втоми на виду́, упівуха слухає Кочубеїху).
Кочубеїха
(щебече)
...збираються свати до них.
І хто б ви думали жених?..
Полко́вий писар... дім, як чаша.
Їх Текля десь така, як наша...
Давно на хлопців погляда –
Така метка`, хоч молода...
А нам з Марією біда:
Все мовчки, а недавно каже,
Що не цікаво їй з панами...
Усе сумна... якась бліда...
Якісь синці попід очами...
Ото хіба що тільки з вами
Голубка наша ожива! –
Могла би слухать день при дні
Ваші пісні і опові́дки...
Навіть у сні гукає вас –
Он образи́ мені у свідки.
…якийсь такий непевний час,
Що й діти пнуться до політики…
Мазепа
А де Марія?
Кочубеїха
У саду.
Мазепа
То я до неї перейду́ –
Там поговорим до ладу.
Кочубеїха
Бог з вами! честі забагато –
Піду гукну її до хати...
Мазепа
Не треба.
Сам я вийду в сад.
Кочубеїха
То вдвох вертайтеся назад...
(В саду. Мазепа наближається до Марії, бере її руки у свої, цілує в чоло, вітаючись. А потім дещо награно роздивляється на неї).
Мазепа
(жартома)
Це ти, Маріє? Ну ж на диво
Ти виросла – така вродлива,
Така красуня, хоч куди!..
Із твого личенька води
Хіба напиться козаку...
Чи є який вже до смаку?
Марія
Нема.
Й не буде.
Мазепа
Оце – на!
Чого бо ти така сумна?
Чи нездорова, чорноброва?
Марія
Здорова.
Дякую, здорова.
Мазепа
Маріє, ти така тендітна,
Немов троянда, он - ота...
Її коралові уста
За-ледь розкрились,
Мов у сні...
Вона розквітне і відквітне,
І знов розквітне навесні...
І ти красуня в свого тата:
Розумна, гарна і багата,
І, мов троянда та, сумна.
Маріє, це твоя весна:
Цвіти ж, радій!
До смертних нас
Весна приходить тільки раз…
То ти вже маєш на примі́ті
Того́, найкращого у світі?..
Може тому така бліда
Моя троянда молода?..
Бо що ж за сум ці ніжні плечі
Крилом обняв і не пуска:
В твоїх очах – осінній вечір,
У по́рухах – стрімка ріка...
Марія
Як гарно вмієте сказати!
Мій...
Мазепа
Мовити хотіла “тату”?..
Марія
Ні...
Але я хотіла б знати,
Що ж далі там,
Під Берестечком?...
Мазепа
...Я вже тобі минулий раз
Розповідав з якої долі
Під Берестечком, в чистім полі,
Зступи́тись довелося нам,
Тобто, Богдановим полкам...
зступились… січа загула,
як буря,
шаблі́ рази́ли без жалю́,
як блискавки́,
кров
рясно потекла -
козацька, й посполита…
Вкраїна підвелась: за волю!
бо в лядському ярмі
уже була незмога жити…
бої й бої,
війна –
роки й роки́ –
терзали тіло
біле
пожадні
три круки́…
урешті решт,
зібрав Богдан
у Переяславі
Велику (Чорну) раду,
шукаючи
в безвиході
розраду...
так і підпали
під московського царя:
не знали,
що чинили –
як завше,
сподівалися на «може…»
московський цар –
єдиновірець –
допоможе…
отак, Маріє, проміняв наш тато
сліпу кобилу на криву й горбату…
Отак преславний наш Богдан
(хай з миром сплять його кістки…)
Оддав Украйну в невістки,
До злої й жадної свекрухи.
І хоч би як запобіга́ла
Невістка – все свекрусі мало…
Усе не так, за все бурчить,
За все виказує і лає…
З нагоди й без нагоди – б`є,
Уже й сплакну́ти не дає…
Невістка гірко бідувала
І, врешті, наймичкою стала.
От-так, Маріє, наша мати
Пішла Москві наймитувати…
(…Свою похресницю Гетьма́н
розрадить, словом приголубить…)
(із хати виходить Кочубеїха з котримось iз гостей.)
Кочубеїха
Он наша доця!.. кум Iван...
Iване!
Вас Марiя любить!..
Як батька...
Прошу до стола!..
Марiя
Люблю!
(сказала i втекла...)
Кобзар
У Кочубея – званi гостi,
Та важнi ж: все старшинський стан.
А також, з Божої мило́стi,
Мазепа, Гетьман, кум Iван.
З ним поруч – Орлик, як правиця,
Довкруж – полковницькi чини,
Їх пишнотiлi молодицi,
Чорнявi дочки i сини.
Шовки i хутра, срiбло й злато,
Там грудь висока, то́нкий стан...
Свiтлиця знадами багата,
Бо що не погляд – ятаган!
Тут чорновусi й чорнобровi,
Мiцнi, кремезнi та стрункi –
Як до вiйни, як до любовi
Щомить готовi залюбки́.
Мiж них – тендiтна, мов лiлея,
Марiя, донька Кочубея.
То тут, то там зорею зблисне
Її лице iконописне.
Iване,
Це твоя спокута,
Укро́ма пiзня за дощем!
Давно минулий i забутий
Нараз лизнув по серцю щем.
Немов зiрницi дальнiй гомiн,
Безумна мрiя, давнiй спомин
Через утрати i лiта
Довкола Гетьмана вита...
Дурманять трави приворотнi,
Таємно й сонно пахне сад...
Донинi був Iван самотнiм –
Тепер самотнiший встократ!
Якась непереможна сила
Iвану серце притрусила
Бузковим щастям безнадiї –
Вiн поглядом шука Марiї...
I вже хмелiючі думки
Її торкаються руки,
І гладять
(не втекли спокуси!)
Її голiвку темнорусу...
Мазепа
(подумки)
Моє дитя... моє кохане...
І ти туди ж, старий Iване?!.
Полковник Iскра онде млiє,
Очима пестить i лелiє
Її, голубку. Та вона
Й не помiча його, сумна.
... Ото смiялась би Марiя,
Дiзнайсь вона, про що я мрiю...
(Мазепа пiдводиться з-за столу,
пiднiмає свою кварту з медом)
То що?
Пригладимо дорогу?
Щоб думка в нас була їдна!
Щоб ми трималися їдного!
(і Гетьман вихилив до дна.)
За тебе, ластівко-Марiє,
Твою сімнадцяту весну!
Поїду... серце щось нiмiє...
Уже, напевно, й не засну...
Кобзар
I кварту так об стiл поставив –
Аж розлетiлась в черепки.
Дiстався i торкнувсь устами
Дочцi хазяйськiй до руки –
У пояс поклонився їй
Старий чаклун, сiдий гордiй.
Не цiлував уже в чоло,
Як в них заведено було...
Мазепа
(до Кочубея)
Занадто крiпкi в тебе, куме,
Горiлка й мед... і ця весна.
Давним-давно забутi думи
Менi навiює вона...
Поїду. Сам собi помрiю...
Здорова будь, моя Марiє!..
Марiя
Не їдьте, Гетьмане,
Зостаньтесь...
Бо що за свято нам без вас?..
Iще на час... ще раннiй час...
Я вас… запрошую до танцю...
Кобзар
В її словах така тривога –
і руки склала, як до Бога...
Кочубеїха
Марiє! що це?.. мов зо сна...
Отямся, ти їй-бо, чудна!..
(до Мазепи)
Iване, куме, що то з нею?!
Немов зурочено її...
(до Кочубея)
Василю! батьку! Кочубею!
Така неловкость...
Оце – на...
Твоя дочка, їй-бо, чудна!..
(до Мазепи)
При всiх... при людях...
Як в нестямi
Вона говорить, куме, з вами...
Мазепа
Мабуть, втомилося дитя...
Кочубеїха
(з підозрою)
Та нi...
Збивається з пуття...
У Кочубеїв – чемний рід!..
Мазепа
(до Марiї)
Марiє, може до ворiт
Ти провела б мене iз татом?..
(до Кочубеїхи)
Кумо, то ще раз вас зi святом...
Хай щастя й радощiв багато
Марiїн янгол принесе, -
Прощайте, дякую за все.
Кобзар
Марiя з батьком. Як на муку
вона за Гетьманом iде.
Вiн шапку зняв – цiлує в руку,
Потiм в чоло її блiде...
Кочубей
Чого зiбралися так рано,
Вельмишановний куме Йване?
Чи, може, вернем до стола?..
Мазепа
Нi, куме.
Маю ще дiла.
Кобзар
Як град
ударили копита -
За Гетьманом багата свита
Грозою в темiнь загула.
Марiя в темний сад пiшла.
Ввiйшла – i впала на траву.
Марiя
Мiй Боже! на́що я живу?..
Дай сили переждать розлуку!..
Як нiжно взяв мою вiн руку...
Яка була його рука
Непевна, бе́режна й тремка...
...а що зі мною далi буде?
Отi чужi вельможнi люди
Тепер здіймуть мене на смiх.
Та я люблю – хiба це грiх?!
Не визнаю цього грiха!
«Чи ти вже маєш жениха?» -
Чого питав про те аж двiчi,
На по́ру стала? слушний час?..
Дарма, що не сказала ввiчi -
"Я, Гетьмане, кохаю вас!"
Як вiн дививсь на мене з сумом...
Що за печаль, i що за думу
Оця весна йому верта?
Його лiта? – якi лiта!
Не знаю i не хочу знати!
Його єдиного кохати, як Бога,
Буду цiлий вiк,
Як жiнка, як сестра, як мати!
Кочубеїха
(гукає)
Марiє! Де ти? йди до хати!..
Вже пiзно, ми лягаєм спати...
А де ти там?! ходи сюди...
Марiя
...Тут на травi його слiди...
Осьо чiплялася вужина
Йому в рукав...
Кобзар
...і на колiна
звелась Марiя у саду:
Марія
Клянусь до Бога i до неба -
Що iншого менi не треба!
Чи буду з ним, а чи пiду
У свiт за очi й пропаду!
...вони уже лягають спати...
Мене заїсть сварлива мати!
А батько – хто вiн проти неї?
Промовчить, слі́дом пiдтакне́...
Та не даремно ж бо своєю
Дочкою зве вона мене! --
Хай судить вищий Судiя –
Не одкасну́сь од нього я!
Супроти всього свiту встати
Не забоюсь... якби лиш знати,
Що люба я йому так само...
Кочубеїха
(гукає)
Марiє, чуєш, йди до хати!
Марiя
А те, що вiн «хрещений тато»,
Що ми в родствí пред небесами –
Не знаю i не хочу знати…
В лiтах, у присмерку, в жалю –
Люблю його! люблю! люблю!
(і розмисливши)
...та й що завадило б менi пiсля вiнця
Любить його, як мужа, і шанувати, як отця?..
ID:
287561
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 21.10.2011 08:33:56
© дата внесення змiн: 21.12.2013 03:57:08
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
кожна людина - Центр Всесвіту, і жодна - не виняток... пані Анно, найдивовижніші романи пише життя і кожен(на) із нас - герой(їня) свого Роману...
Вже й полетіли схвальні відгуки на адресу Вашої поеми!Прекрасно!Колоритно і душевно!Дуже гарно описана розмова в саду-таке витончене порівняння з трояндою:"...її коралові вуста ледь-ледь розкрились,мов у сні"-чуттєво так... 
тут є частина, яка дуже подобається мені -- У Кочубея -- звані гості -- починається і до того, як марія в сад пішла... особливо -- до "ото сміялась би..." так якось просто й легко, ніби звичайна розмова -- динамічно, точно... отак вмію себе похвалити...
ви мене надихаете! завтра побочите результат 
