Вона прокинулася на світанку у місці, схожому на її рідний дім. А жила вона десь зовсім далеко. На іншій планеті. Її батьки були квітами. Мати - лілеєю. Батько - лотосом. Вона була закохана в сонце. Яке світило зеленим кольором.
Зіп'ялась на ноги і пішла. Все одно куди. Головне - щоб вперед. Довго блукала сірими вулицями, містом, схожим на ліс із каменю. В дуплах бетонних дерев жили, чи то існували, дивні істоти. У них було світле волосся і темні душі. Або навпаки. Але яка різниця? Яке вона до них має відношення? Вона чужа. Вона не звідси. І їй тут не подобається. Бо тут непрємне сонце - блідо-жовте.
Її нове тіло весь час чогось вимагало, часто втомлювалося. Її це надзвичайно дратувало. Бо там вона могла літати - годинами, роками - і не стомлюватись. Там у неї були крила. А тут... Вона хотіла додому, але не знала, як туди потрапити.
А потім до неї підбігла заплакана, зарюмсана жінка й почала міцно притискати її до себе. Чомусь називала її "донечкою" та якимось довгим і холодним чужим ім'ям. А вона, не пручаючись, дозволила повести себе в середину кам'яного дерева. Її всадовили на м'яку дерев'яну колоду в приміщенні, обклеєному чудернацькими візерунками. Не відповідала на питання: "Чому ти пішла з дому?" і "Де ти так довго була?" Просто мовчала. А жінка плакала та билась в надприродній істериці. А потім вийшла і довго розмовляла сама з собою, притискаючи щось до вуха.
Якийсь час можна було слухати тишу, зрідка переривану схлипами дивної жінки. А потім зайшли вони. Її кати. Її вічне прокляття. Високі й широкоплечі чоловіки, у вбранні кольору стерильності. Спочатку вона ніяк не прореагувала на їх появу. Та вони міцно схопили її за руки. Відбитки їх пальців наміцно вштампувалися в її ніжну шкіру. Вони одягли на неї білу сорочку з довгими рукавами, які обв'язали навколо стану. Вона намагалась вирватись. Пручалася й гарчала, як дикий звір. Її очі горіли шаленим полум'ям. А потім вона відчула під своєю шкірою сталеву голку. Більше нічого не пам'ятала.
Біль. Безмежний і безперервний. Здавалося, що не існувало більше нічого. Крім болю. Вона втомилася кричати й плакати. Тіло виснажилося в постійних судомах, у безтямному танку. Тепер вона могла тільки сміятися. Голосно і страшно. Так, що кров в аорті ставала льодом.
Її очі стали скляними. Вона вже не бачила ні обличь, ні постатей. Бачила лише голі стіни. Й решітки на вікнах. Білий колір. Ненавиділа. Бо все життя любила зелений.
І тоді вона побачила його. Своє рідне зелене сонце. І біль раптово припинився. Тіло стало легким. В неї знову з'явилися крила. І вона полетіла. До сонця зеленого кольору.
А заплакана, зарюмсана жінка ховала єдину доньку. Якій не судилося вийти з божевільні.
