Ні початку, ані кінця.
Дріботіла по східцях пам’ять.
Я торкалась твого лиця,
ти ловив мої теплі пальці.
Сонце падало між дубів
закульбабленою весною.
Так в очах мені світ рябів,
так яснився тоді тобою…
Ні початку, ані кінця.
Наче плями, чужі картини.
Ти і юна білявка ця.
Я і біла рука по тину,
щоб не впасти серед зими
на кривих тротуарах січня.
Хто пороги востаннє мив?
Хто казав щось нове і звичне?..
Ні початку, ані кінця.
Замітало сніжинки-долі.
Ти востаннє щось обіцяв
і ділив на майбутнє ролі.
Захлинались вночі вітри.
Горизонти білили ранки.
Не на двох – ти ділив на три,
чи на себе і на коханку.
Ні початку, ані кінця.
Сліпне пам’ять, як жінка сива.
П’ю любов із твого лиця,
тобто схожого дуже – сина…
