(навіяне картиною Івана Марчука)
Просто ця повітруля відсунула неба завісу,
просочилась, мов крапля, крізь крони крихкі і стволи.
Воскресіння весіннє… Сказала: «Я вийшла із лісу,
аби ви за любов’ю ні в які ліси не пішли!»
Вона вийшла із лісу, немов Афродіта із понту.
Наші хащі старі океанів античних не гірш.
Гей, дворяни сільські, хутірські здичавілі «віконти»,
ви й своїх румаків продали шкуродерам за гріш!
На якому ж коні ось тепер до такої під’їдете,
чим підманете в далі, на чому вночі вкрадете?
Удасте, що й не треба «пригод» ваших нібито їй би то,
що дурня – серенади, й не варто вмирать ради тем?
Та це ж – мавка! Її не приборкаєш легко і просто так!
Та й коли ще проявиться знову до вас наяву?
Не жалкуйте для неї ні серця, ні часу, ні простору.
На цитати порвіть і всю Пісню-Пісень Лісову
(плагіат вам пробачиться: Леся на те й – Українка) –
поліглоти, глагольте в октавах цвітінь і завій.
І складаючи оди на мові Прекрасної Жінки,
не помітите навіть, що знов ячите на своїй,
як свої у своєму, свояцьки, по-свійськи, своєю.
Поспішіть, парубки, за готар перелюбний села –
та до тіла і діла завзяття повчіться у неї,
поки.., розчарувавшись, назад у ліси не пішла.
