Будинки сповились вгорі наді мною,
Шепочуть: "Ви, люди, потвори земні..."
Мені ж бо хотілось побути удвоє
З небесним господарем на самоті.
Аж раптом усе захопилося тьмою;
Щось у комині нестримно горить.
О, місяцю ясний, як би ж то з тобою
Підвестися в спогадів вічную мить?
Покинути Землю й за небо безкрає
Піти за тобою молочним шляхом...
Закоханим зірки на небі палають
І вводять в оману своїм торжеством.
Промчатись країною рідних людей,
Зустрітися з тризубом-братом,
Покинути пристрасті різних ідей,
І з ним аж за гори Карпати...
На землю крила не спускати,
А з висоти спостерігати:
Ріднесенькі будиночки ростуть,
В трембіту часу ще гудуть.
Яке прикрасне пізнання,
Що в вікнах світло -
Навмання його вмикають люди!
Чи завжди буде
Горіти вогник в кожній хаті ?..
Мужчина в довгому халаті,
Зачувши дзвін гучний, підніме слухавку:
"Вітаєм, у Вас - син!" - почує він
Прекрасний голос.
А ніч мина... впинить слона,
Який на рід людський так хоче втрапить,
Спроможний кожен з нас,
Щоб загасити смутку час.
Розплющу очі - вже не стіл,
А ліжко... це був лиш сон
І, наче той армагедон,
Звалив мене.
В вікно дивлюсь - на небі сонце...
Знов ощасливить всіх своїм єством
І стане вічним божеством
Земної теплоти.