От вже жінка! Чого завелася?
Прожили ж з нею разом весь вік.
Та чи я у своїй іпостасі
Не відбувсь, як її чоловік?
Під ногами не вештаюсь з рання,
Не пиячу, як Льонька сусід,
Та й господар - в селі не останній, -
Так собі розмірковує дід.
Це така вже жіноча натура,
А в моєї - ще й весь такий рід.
Пораділа б, що маю статуру,
Пишні вуса, та й серце - не лід.
... От, буває, якусь удовицю
Добрим словом підтримати слід.
Хто спішить на поріг молодиці?
Ну, звичайно ж, - не Льонька сусід.
Інша, мабуть, вважала б за щастя
Мати в хаті такого, як я.
А моя (її матері трясця)
Все на мене сичить, мов змія.
Не піймала ж ніразу в копиці, -
Хоч, де треба й не треба, снує.
І в хустині новій на вдовиці
Подарунок мій не впізнає.
А я міг би за те дорікнути,
Що мого не вловила смаку!
Та промовчу вже, так тому й бути,
Маю вдачу терплячу таку.
Тпру ти!.. Знов занесло у минуле...
Це ж пройшло стільки пам`ятних літ!
І дружина про все вже забула,
І вдова обживає той світ.
От вже жінка! Кричить без зупину.
Не глухий ще, хоча й у літах...
Знову скаже тримати драбину, -
Буде вишні стелити на дах.