Вчепившись пазурами у шорстку поверхню дошки, я зібрала останні сили, щоб не зірватись у безодню. Вогненна геєна розбурхалася не на жарт, спрагло смакуючи наперед мою жалюгідну котячу душу. Я відчуваю носом її огидний сірчистий подих, її жар опалює моє хутро. Тікати нема куди – рятівна дошка повільно, сантиметр за сантиметром, опускається в пекельне горнило. Шляхів лише два – поступово згоряти разом з нею чи розслабити м’язи й відчути блаженство останнього польоту…
До клекоту полум’я доєднався ще один шум – лету вкритих лускою крил. Ящур підлетів знизу, затуливши на мить мене від смертельного жару й розправивши прямо піді мною перламутрові, з ніжним сріблястим відливом крила. Подивився своїми смарагдово-зеленими очима просто мені у вічі, запрошуючи знайти порятунок на його холодній блискучій спині. Я розслабила лапи і м’яко ковзнула вниз. Відчула під собою гладеньку Ящурову броню, намагалася в неї вчепитися… і зрозуміла, що це неможливо. Моє маленьке тіло безсильно ковзало по лискучій поверхні, невблаганно сповзаючи до краю. От і все – мить польоту назустріч полум’ю…
…Мабуть, я прокинулася від власного крику. Моє патлате чудо схилилося наді мною, ніжно гладячи по щоці.
- Заспокойся, маленька, це був просто сон. Все добре, - Святик лагідно усміхався й дивився мені у вічі смарагдово-зеленими очима. – Не треба було тобі пити тої настойки – хто його знає, що Слон у неї напхав…
Він схилився наді мною й ніжно поцілував у губи. Кімната залита сонячним світлом, ліжка Нюти та Оксі акуратно застелені.
- Яка година? – злякано спитала я, кліпаючи повіками, щоб остаточно прокинутись. – Ми ж на пари запізнилися…
- Спокійно, кицька, - усміхнувся Святик. – Сьогодні субота, ми хіба що зі сніданком трішки запізнилися.
Я цьомнула патлатого в щічку і сіла на ліжку. Остаточно повернувшись до дійсності, я могла на всі сто оцінити перевагу студентсько-гуртожитського буття над висінням у котячій подобі над пекельною безоднею. І присниться ж отаке… Ну його, Слона, з його настойкою.
У блоці було майже порожньо – якщо не рахувати вічно застуджену Таню – більш відому як Танатос – з незмінним Самаелем на руках. Самаель – то здоровецький чорний щур, який спричиняє усім нам купу проблем під час кожного візиту начальства. Якось ми з Танюхою не встигли переховати тварину як слід, і Семі благополучно виліз зі своєї коробки перед ясні очі кураторки. Та – чепурна пані середніх літ – як виявилося, панічно боїться гризунів; тож, коли минув перший шок – на скуйовджену голову Танатоса разом з її мирним ватажком демонів посипалися тонни прокльонів і клятвені обітниці "влаштувати купу проблем включно з виселенням з гуртожитку під три чорти". Але, коли за наводкою пані Карамазіної прибігла розгнівана комендантка – Самаелем у кімнаті й не пахло: бідолашна тваринка жадібно пожирала сир з рук Вульфа, Таньчиного хлопця (ми жартома називали його Еросом, за аналогією до парочки улюблених персонажів дідуся Фройда), на два поверхи вище.
- Привєт, влюбльонниє, - гугнявим грипуючим голосом привітала нас Танатос. Закутана у свій улюблений чорний в’язаний шалик (злі язики подейкують, що то витвір рук Вульфа, однак сам він, як і його наречена, категорично це заперечує), зі зв’язаним на потилиці у "хвіст" чорним волоссям, трохи запухла й розчервоніла після довгого сну, вона флегматично палила цигарку біля плити. У вилинялих і розтягнутих темно-сірих джинсах, подібного кольору спортивній курточці та сіро-чорних капцях з облізлою "пір’яною" оторочкою, з шипами у брові та десятками кілець у вухах, Таня була схожа на втомленого бунтівного ведмедика. – Святий, чуєш, мо’ш скачати якоїсь нормальної блекухи, бо в мене інет вирубили, а Вульф форматнув ноут, нема чого навіть послухати…
- Окі, Тань, подивимось, - відповіло моє чудо й не питаючи потягло з пачки Танатоса дві цигарки, простягнувши одну з них мені.
- На здоров’я, - прогула застудженим басом Таня. – Добре тобі, Яра, мені Вульф при ньому курити не дозволяє…
- Зате кішка з дому – мишки гуляють, - лукаво усміхнувся Святик, зиркаючи на Таньчину цигарку. – Толку щось забороняти, щоб плодити лицемірство…
- Та ми й так усі знаємо, що ти в нас святий, - хмикнула Танатос і випустила потужну нікотинову хмару.
- До речі, в які пекельні далі понесло Вульфа цього разу? – з усмішкою спитав Святик, смаковито затягуючись "Бондом". Таня, вочевидь сита його викрутасами по горло, буркнула:
- Він на роботі, скоро прийде, не хвилюйся.
- Ну то передай йому, щоб поприбирав у кімнаті, бо мені набридло за нього пахати. Чи, як варіант, можеш виконати цю роботу замість мужа, - з лукавою посмішкою додав Святик.
- Він мені не муж, - сердито відповіла Танатос. Самаель в цю мить видав тоненький писк – і неочікувано цапнув господиню за палець. Та засичала, - У-у, сволоч! – і пустила тварину на кухонний стіл, підносячи укушений палець до губів. Щур підбіг до попільнички, в якій димів щойно пригашений Святиком недопалок, і з явною насолодою вдихнув дим, що тоненькою цівкою зміївся над столом.
- Ти диви, ото студент, теж курити хоче, - засміявся Святик. – Що ж ти, Танатос, а – сама куриш, Сему не даєш? Воно й не дивно, що він тебе кусає зі злості!
Таня зібралася було бризнути жовчю у відповідь, коли рипнули двері, й на порозі з’явився Його Пекельна Величність Вульф. Високий, плечистий, з довгим темним волоссям, мокрим від розталого снігу, і червоними від холоду щоками. На його борідці виблискували крапельки води, а на плечах шкіряного плаща й носах "гадів" він безцеремонно заніс у приміщення сніг. Масивні підошви його залишали на підлозі мокрі сліди. Цьомнув у губи Таню і зайняв місце біля вікна.
- Аве, смертные, - звернувся він до присутніх зі своїм "фірмовим" привітанням. Будучи родом з далекої Донеччини, розмовляв Вульф російською. – Закурить че не найдется? – потягнувся до "Бонду", що покоївся на столі. – Чьи? – окинув поглядом присутніх. Таня кинула благальний погляд на Святика, і той збрехав:
- Мої, чувак, бери на здоров’я.
- Пасиб на добром слове, - усміхнувся Вульф, витягаючи з пачки тютюновий виріб. Витягши, взяв пачку до рук і з незапаленою цигаркою в зубах по складах прочитав: "Кур-ці по-ми-ра-ють рано". – Трушна, - хмикнув, кладучи пачку на місце і блимаючи запальничкою з зображенням черепа. Зробивши кілька затяжок, які вочевидь принесли йому немале задоволення, і підставивши Самаелю велику долоню, на яку той не забарився залізти, Вульф звернувся до Святика: - Как поживает доблестное металическое племя?
- Живее всех живых, - гордо відповів Святик і мотнув головою, щоб скинути пасмо каштанового волосся з плеча. Вульф уважно придивився до його шевелюри.
- А ну-ну-ну, чувак, да ты кажись седеть начинаешь, - він скинув щура на стіл, простягнув руку до Святославового волосся і затис у пальцях сріблясто-білу прядку. – Не рановато тебе еще, в твои-то девятнадцать, а? Я вон через годик с небольшим тридцатник отгуляю, а всё еще во, натурал, - усміхнувся, потріпавши себе по мокрому волоссі, що покоїлося на не менш мокрій чорній броні плаща.
Я ніколи раніше не помічала у Святика цього пасма. Дивно, подумала собі. Ну що ж, я чула – якщо на шкірі голови з’являється пляма, позбавлена пігменту – волосся на ній росте сивим, навіть у маленьких дітей. Добре, що це зовсім не шкідливо, ба навіть гарно, оригінально виглядає – сама б не відмовилася від такого пасма. Думаю, в моїй русявій шевелюрі воно виглядало б непогано…
Кігті невблаганно зісковзують з гладенького каменя, за який мені дивом вдалося зачепитися, падаючи у безодню. Жарко, ой як жарко… зараз зітлію зсередини… може, дійсно – швидка смерть краща за довгі муки? Може, стрибнути?
Знову цей шурхіт… Ящур повертається? О Господи, що йому від мене потрібно?! Врятувати мене йому все одно не вдасться… та й навіщо це йому? Бавиться, насолоджується чужим відчаєм, холоднокровна тварюка… Як же все-таки дивно шарудять його крила! До болю знайомий звук… звук, як при терті шкіряного одягу, дзвоні металевих замків… до болю схоже на Святикову косуху… тільки голосніше…
Наближається, і знову підлітає знизу – і не жарко ж йому, тварюці! Розпростер сріблясто-білі крила, вигнув шию… Дивиться мені просто у вічі немигаючим смарагдовим поглядом… Кігті зриваються з каменю…
- Ну що з тобою знов таке, кицю? – патлатий гладить мене по голові і лагідно притискає її до грудей. Виявляється, я заснула в нього на колінах, дивлячись фільм по ноутбуку. Фільм мав бути веселою комедією, але я вмудрилася проспати все дійство, окрім перших та останніх кадрів. Зараз на весь екран цілувалася парочка і почалися титри.
- Як ти, Ярусю? – Святик занепокоєно дивився на мене. Які ж зелені в нього очі… смарагдові… ніколи б не подумала, що в хлопця можуть бути такі яскраво-зелені очі… - Тобі погано? Ти часом тою гидотою не отруїлася?
- Не переживай, - заспокоїла я його, - все зі мною окей! Просто, певне, таки не треба було мені пити такої міцної рідини, - я засміялася, патлатий теж трохи заспокоївся, принаймні з вигляду.
У Слона, Святикового сусіда по блоку й за сумісництвом друга, був день народження. Гуляло, звичайно, пів-гуртожитку. Коли було вже продегустовано кілька видів пакетованого вина й достатню кількість 0.7л ємностей "Немирова" – щасливий 20-річний хоботний витягнув з-за тумби плящину невідомої зеленкуватої речовини й урочисто оголосив, що це його рук витвір. Мовляв, трави сам збирав на екологічно чистих полонинах Карпат, рецепт фамільний… Втім, його мало хто слухав – адже, крім мене, решта присутніх справно пили горілку, тож погляди в них фокусувалися вже слабо. Вітька та Міхай про щось затято сперечалися, Оксі клювала носом, Валя з Христею, обнявшись, виводили якусь гидотну попсятину. Танатос притислася до Вульфа, з відсутнім виглядом затягуючись його "Парламентом". Вульф, у свою чергу, обнімав волохатою лапищею кохану й час від часу викрикав щось невиразне, на кшталт "Слава Одіну!" або "Смерть христианским отступникам!", при цьому здіймаючи в повітря вільною рукою "козу". Моє патлате чудо пригорнулося до мене і бурмотіло незрозумілі компліменти мені на вухо. Що ж до мене, то я, випивши лише трішки вина – ну не люблю я оковитої – виявилася, мабуть, найтверезішою в цій "веселій компашці" і не без цікавості спостерігала за рештою.
Отакому контингентові й запропонував Слон (який так само вже ледь тримався на ногах) випробувати свій витвір алкогольного мистецтва. Що було опісля… хай історія про те краще замовчує, бо я й сама не пам’ятаю – після другого ковтка запашного зеленого зілля моя свідомість просто вимкнулася.
Вийшовши на кухню в надії на дармову цигарку – хоча гроші й були ще в кишені, але виходити під отакенний снігопад… м’яко кажучи, не надто хотілося – я, на превелике розчарування, не знайшла там нікого, окрім Самаеля, який самотньо сидів на столі й гриз сухий окраєць. Побачивши мене, щур раптово зірвався з місця, і, як ошпарений, рвонув до модернової споруди з порожніх коробок , яка красувалася з легкої Нютиної руки у куті стола, що впирався у кут кухні.
- Ну-ну-ну, ти чого, Семі, я ж не кішка, чого боїшся? Йди сюди, маленький! – Я простягнула руку до щурового сховку, але тваринка заховалася ще глибше у картонні нетрі. "Дивно," – подумала собі й хотіла-було вже йти розшукувати хазяйку Сема, яка так безвідповідально залишила свого красеня самого на кухонному столі. Але тут почувся звук. Шелест і дзенькіт… саме з таким звуком розсікали повітря крила Ящура… Тьху, що за маячня, це ж Святикова косуха, яку він – знайшов місце! – взявся чистити прямо в нашому коридорі. Само собою, моєю пастою до чорної шкіри. Мудро, нічого не скажеш.
- Святик, ти ж моє спасіння! – підлітаю до патлатого, цілую в щоку. Той виймає з вуха навушник і кидає на підлогу щітку. – Цигарку маєш?
Він киває і дістає з кишені джинсів ще майже не пожмакану пачку "Монте-Карло". Подає мені, водночас відкидаючи з обличчя набридливе каштанове пасмо, і у тьмяному світлі запилюженої лампи зблискує смужка сивини – така сріблясто-перламутрова… і я дивлюся на неї, як заворожена… А моє розпатлане щастя стоїть собі з пачкою цигарок в одній руці й косухою в іншій та й усміхається до мене смарагдовими очима.
Я вчергове не досягла палаючої лави – затрималася на гострих каменях. Скеля нависла над самою геєною, і підніжжя її зникало в розпеченій палаючій лаві. Тут так спекотно, що несила терпіти. Шерсть на хвості, на лапах, на спині вже опалена на кінцях – але мені байдуже, однаково звідси не вибратися…
Я підповзла до урвища й подивилася донизу. Жовтогаряче, багряне, жовте полум’я. Розпечене до рідкого стану каміння. Значить, отаке воно, Пекло…
На скелі, що на тому боці урвища, стоїть могутня чоловіча постать, висока й плечиста. Пекельний вітер розвіває довге темне волосся та поли довгого плаща з чорної шкіри. Щось до болю знайоме… Одін. Стоїть гордо – йому, всесильному, й Пекло підвладне, його не пече нестерпний вогонь. – Иди ко мне, - голос Одіна схожий на грім, але водночас до болю знайомий… ніби я чула його щодня – але в якомусь іншому житті…
Я дивлюся вгору й не можу збагнути, як мені потрапити до Одіна… і чую звук. Цей звук я не сплутаю ні з чим – Ящур.
- Ну, і чого тобі знову треба?! – кричу. Ящур світить смарагдами очей. Здається, він сміється. Я чую його голос – вперше за всю цю пекельну вічність, відколи я його знаю.
- Заспокойся, йди до мене, - говорить крилатий змій. – Не треба стрибати, будь ласка, все буде добре, повір! – Його голос до болю знайомий… лагідний та трохи наляканий хлоп’ячий баритон. Здається, ніби десь, колись, в іншому житті цей голос належав комусь для мене важливому, близькому, навіть коханому… Але тут і зараз він слугує огидній потворі зі сріблясто-білою лускою на крилах.
Згадала… я згадала, як потрапила сюди. Повірила Ящурові, сіла на його спину. Полетіла до його "прекрасної домівки", яка виявилася самим Пеклом…
- Відстань! – волаю до хрипоти, до болю в гортані. Ступаю на край… і лечу.
(З газети)
Тетяна Т., мешканка гуртожитку, прибігла до сусідньої кімнати на крик Святослава У., нареченого мешканки цієї кімнати Ярослави К. У кімнаті, крім У., який виглядав з вікна та щось кричав, вона також побачила свого нареченого, Володимира Н., що тримав У. за руки та очевидно намагався заспокоїти. Визирнувши у вікно, Тетяна побачила на землі під вікнами гуртожитку тіло своєї сусідки, Ярослави, яка, найвірогідніше, випала з вікна.
Трохи згодом, прийшовши до тями, Володимир та Святослав розповіли, що перед своєю трагічною загибеллю Ярослава поводилася цілковито неадекватно, пересувалася кімнатою на чотирьох кінцівках, як тварина, називала Володимира Одіном, а Святослава – Ящуром, кричала про якесь пекло, куди нібито обманом затягнув її Святослав, а тоді вилізла на підвіконня – вікно, за трагічним збігом обставин, саме було відкрите, незважаючи на листопадовий снігопад (мовляв, у кімнаті було надто сильно накурено, тож вирішили провітрити приміщення). Незважаючи на намагання У. втримати подругу, вона вирвалася з його рук та стрибнула з висоти шостого поверху. 18-річна студентка загинула на місці.
На жаль, про причини, які спонукали дівчину до подібного трагічного кроку, ми, найімовірніше, не дізнаємося ніколи.
2008.
ID:
332856
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2012 18:41:39
© дата внесення змiн: 24.04.2012 18:59:48
автор: Luna Ravenheart
Вкажіть причину вашої скарги
|