Мені
імпонувала
твоя
заземленість,
що вирізнялася з-поміж інших
кількома пляшками вина на вечерю,
підігрітим пивом того прохолодного ранку,
черствим чорним хлібом пополудні,
інколи горілкою і запліснявілим сиром,
коли було геть нестерпно, –
взагалі-то ніхто не був винним.
ти говорила, а я дослухався до шелесту листя
ти слухала, як я уподібнююсь розмові про нас
ти ставала на коліна і тихо плакала по чомусь
в собі
удвох нам було так смачно поїдати свої невдачі
і випльовувати недоїдки нервових зривів
мені не було чого до цього додати,
мені не було чим продовжити сказане
тобою, тому воно само по собі подовжувалось
і продовжувало утримувати нас на плаву
ти завжди мала рацію, тому я з тобою
мовчки погоджувався завжди,
бо ти мала рацію:
коли не любила мене ні за що і зневажала
коли любила інших чоловіків просто так ніби то я
коли засинала на унітазі читаючи Неруду
коли збирала польові квіти на горищі
спілкуючись з серливим птаством,
яке настирливо напоумляло тебе:
«Тікай звідси швидко, надовго, і не повертайся ніколи,
Дівчинко-горлице з обскубаним пір’ям».