Зачинається день, і все чується, чується крик нам.
Набігає сльоза, і тривожно душа завмира:
то лелеки летять на печальну, обпалену Прип’ять,
у деснянську югу, у розкрилля старого Дніпра.
І вдесяте, і всоте ми слухаєм вись, як уперше.
Чуєм космосу гук, і співа нам пробуджена мить,
що настала пора сподівання, жадання і звершень,
і доба воскресіння, і час умирати і жить.
Знов, як діти й Боги, відчуваєм і передчуваєм
все, що пряне у вись, і усе, що у далі гряде.
Білим сяйвом осядуть на згарища стомлені зграї,
де так просто і чисто над безкраєм сонце зійде.
Там черешня простягне заквітчані віти над світом,
стане золотом кров на калинових древніх мостах,
мамин шепіт затвердне, щоб синові стать Заповітом,
батьків погляд затвердне, щоб синові зіркою стать.
Стоїмо на вітрах, і нічого нам більше не треба –
тільки б хата прозріла, й вагітніла сном сіножать:
мов цілує між очі сполохане крилами небо –
то лелеки летять, то лелеки додому летять...
