Шукаю слів, не можу їх дібрати,
Щоб описати, як тебе люблю!
А серце рветься крізь замерзлі ґрати,
Воно чистіше гірського кришталю.
Надій нитками я зашила душу,
Обідрану вітрами безнадій.
Ненавиджу те кляте слово “мушу”,
Яке розбило в друзки безліч мрій.
З останніх сил беру перо я в руки,
Бо помагає виливати сльози-вірші.
Слова “так треба”, наче чорні круки,
Лиш наганяють хмари все темніші…
Очі відкритись змушую щоранку,
Бо вірю в світле чисте майбуття.
І сонечка шукаю на світанку,
Без нього бо нема мені життя!
Іще лечу, хоч крила обпалилися
Об полум’я реальності жорстокої.
Ще мрію, щоб омріяне здійснилося
В житті складному поетки одинокої.
І як ці дивні думи відігнати,
Що тьохкають, як солов’ї в гаю.
Все ж не зуміла слів я підібрати,
Щоб описати, як тебе люблю!