Словами вічливі і щирі,
А на ділах пусті-пусті.
На „Ви” ми кличемо, так мило,
Ну, а думки чомусь лихі.
І в світі стало страшно жити,
У світі вічливих людей.
Насправді, боязко ходити,
І боязко ростить дітей.
Коли настав цей прикрий час,
Якщо людина зліше лева.
Коли нервози зносять дах,
Не дотягнутись в снах до неба.
„Час вічливості” називаю
Період, що сьогодні йде.
Але, насправді, пам'ятаю,
Що в душах тихо звір росте.
Ми, відійшовши від природи,
Хижацьку ростимо натуру.
На „Ви ” ми кличемо лиш доти,
Допоки адресати чули.
А далі... Ліпше промовчати.
І пауза наш вірний помічник.
Епоха вічливих дівчаток...
Епоха хлопчаків німих...
