У розпалі стоять весільні дні,
огорнені серпневим падолистом,
який уже засвічує над містом
свої барвисті сяючі вогні
на темно-волошковім полотні.
Ці дні ти перетравлюєш завжди
із характерним трепетним мовчанням,
обмежуючись рідким листуванням,
ти замітаєш всі свої сліди,
міняючи ранкові поїзди.
Ти думав, що приборкаєш печаль,
вона ж тебе довічно ув’язнила
й хранителем своїм оголосила,
і ти неначе другий Парсифаль,
священний захищаєш свій ґрааль.
Скінчилась осінь. І печаль твоя
на зиму щезла із твого ефіру,
за цю пору ти заплатив офіру,
тепер рахуєш дні календаря
до першого пожовклого гілля.