Вірші як діти,
треба намістити
їх у житті
і добру долю дати…
А я їх на війну —
в ідейний бій, в солдати,
і падають, не знаючи вину,
не від кінноти, й куль,
від конформізму…
Дорога — до покращень світу цього — не перемога,
а поезій рани,
і не шампанське пити в їхню честь,
лише настоянку валеріани.
І прийде через сон померлий друг,
і скаже: в тих світах мов золотий є луг,
і віршам твоїм бути в райськім саді.
А я йому: невчасна ця розрада.
Треба Земну сходинку цю пройти
і до останнього вірша і слова воювати,
з недосконалістю
насовість.
Ну а гріш, за поезію —
гріх в гаманці за істину приймати.
