Сьогодні знову снилися жахи. І, прокинувшись, я так сильно закричала, що ненароком збудила будильник. Поглянула за вікно в надії побачити сніг, але його падло не було. Чи то січень забув, що він зима, чи люди вже дістали матінку природу, бо сніг наполегливо не хотів падати своїм білим тендітним єством на нашу грязьку грішну землю. Хоча синоптики і "Миколина погода" вже місяць обіцяють мороз і сніг, ніфіга народ так толком і не діждався. Чи то їх розводять метеорологи, чи Микола розводить нас, а снігу нема. "Нехай проблеми та негоди не роблять вам вжитті погоди. Хай вам щастить і будьте здорові." Ні погоди, ні щастя, ні здоров"я, зате проблем вдосталь. І Микола, що саме цікаве, тут ні до чого. Все через то, шо немає снігу.
так вирішила собі і я та й пішла в "зимовий" шевченківський парк. Сиджу на лавці і дивлюся навкруги. Напроти мене сидять двоє. Він і Вона. Сидять, дивляться одне на одного і усміхаються, як два дібіла. Я ж , як третій, просто слідкую за ними. І потім, що дивно, трапляється цікава штука. Пацанчік, дивлячись дівчині в її синім нафарбовані очі каже: "Любімая, а у міня для тібя коєшта єсть", і єхидно так, не по-дитячому, усміхається. Вона ж сидить вся така в ожиданії і навіть не диха. І тут цей придурок дістає "Оленку" і урочисто вручає їй. "О боже, как я тібя люблю! Ти у міня самий хароший, заботлівий. Дай я тібя пацелую." Чмокає його в щоку, але шоколадку ховає до кишені. (Мабуть, просто не наважується її з"їсти). Зате радості, радості скільки! І скільки теплих слів. Я в шоці! На якійсь галімій шоколадці за 4.50 тримається наше кохання. От не придуркі, га? Коротше кажучи, хлопці, даруйте дівчатам "Оленки" і вони будуть вас любити. Та ця парочка, мабуть, помітила, що я за ними спостерігаю, тож вони просто встали і пішли геть. Мабуть, зараз будуть їсти шоколадку.
Вони пішли і мені стало сумно. Але нудьгувала я не довго. Повз мене пробіг хлопчина в величезних навушниках. Але музика в них рубала так, що почула її і я. І як люди ото не глухнуть від такої гучності? Та й якби ж шось нормальне слухав, а то забивають собі мозок сміттям всяким, а винні потім магнітні бурі, "Миколина погода" і відсутність снігу в січні місяці. Він пробіг повз, а пісня не давала мені спокою. То було шось типу "Мама Люба давай давай". Брєд. Новий попсовий мега хіт. Як ото люди пишуть такі пісні? Іноді здається, що якийсь дуже хітро зроблений дядько просто бере свою круту мобілку, включає Т9 і набирає все впідрят. Потім дивиться, перечитує (інколи) і вирішує, що ЕТО буде новим хітом. Та насправді, люди, то все фігня. Справжні придуркі ті, хто від цих пісень в результаті тащиться. Ми є тим, що ми слухаємо. Або слухаємо тим, чим ми є. Це не так суттєво, але воно так. Мій друг завжди казав: "Покажи мені свій плей-лист, і яскажу тобі хто ти". І він, хочу зізнатися, в чомусь таки має рацію.
На зупинці біля парку стоїть магазин, збоку якого на маленькому моніторі відбивається час та температура повітря. І хоч на вулиці "+10", світить сонце і немає опадів, дисплеї зрадницько світить своїм "-7, хмарно без прояснень, сніг". І тут мене охоплює жах за то, в якому підступному все ж світі я живу. В світі, де навіть магазин на окраїні парку прагне тебе наї*ати. Щоб остаточно розчаруватися в доброті світу насущного, звіряю час на моніторі і на своєму годиннику. Тут не збрехали. Хоча, ні, там на півтори хвилини поспішають. Мало того, що до плюс десять домалювали мінус, так вони ще й крадуть у людей (до яких відношусь і я) півтори хвилини життя. Правий був пан Юрко Іздрик, коли писав, що час вигадали лише для того, щоб контролювати людей. Час - це типу сучасні рамки зовсім несучасних обов"язків. Чи пак бар"єр між дійсністю і своєю мрією. Для якої, чомусь, завжди не вистачає часу. А от хто в цьому винен, я писала трохи раніше.
Людям просто не вистачає сміливості зізнатися в тому, що всі проблеми ми створюємо собі самі. Іноді таке відчуття, що всім навколо пороблено "очінь-очінь" і їм негайно треба до діда Відуна. Люди, open your airs! Бо ж маємо ми очі не для того, щоб дивитися "Дом-2", роти , не для того, щоб їсти в Макдональдсі і пити пиво, і руки, і пальці до них попришивані не лише для того існують, щоб відстукувати ними собачий вальс на клавіатурі. Думаєте, не так? Тоді просто shut up і живіть собі далі своїм убогим і дуже примітивним життям.
По парку через декілька хвилин проходить жіночка, яка просто нелюдським голосм кричить так, що всі птахи навкруги просто за секунду зникають геть. "В Київській області та на околицях міста виявлено сказ!!! Захистіть тварин!!!! Купуйте вакцини!!!" Вона має рацію, треба захистити тварин, бо люди вже зовсім подуріли. Скоро і домашні улюбленці дикими стануть. Чого коштує тільки ця жіночка з безкінечним запасом слюні в роті і з гучномовцем в горлянці. Так, для тваринок варто було б придбати вакцину від людей. А людей ізолювати від диких собак (а не навпаки). Деяких варто було б простирилізувати. І кожному зробити прививки. Злюдяністю в шприцах. А декому з мізками в шприцах. Щоб зрозуміли люди, що сніг тут ні до чого.
На лавку поруч зі мною, але трохи осторонь (як хочете, так і розумійте) сідають два дідуся 70-річної давності. І, нахабно ігноруючи мене, що сидить в якихось 30 см від них, починають свою дуже захопливу розмову. "Все перевелося в світі. Все, і молодь, і культура, і пиво, та й навіть зима. От раніше зима, так з морозом(!)!! А зараз у нас квітень в січень перейменували і вся тобі зима! І горобці. От раніше горобці, так то ж горобці були! А зараз ходять маленькі, худенькі, сємочки щолкають. Я як малим був, то в листопаді сніг як випаде, так до березня і лежить намертво! А як же гарно то було! Дітей купа, сніжки, фортеці, баби снігові(і не дуже), санки, лижі, коньки! Ка-со-та! Мені б оце сніжку зараз і нічого більше не треба!" І так ото вони любо розповідали про ЇХНЮ зиму, що я задумалася, можливо і справді вся річ в погоді? Такою ж доброю здавалася їх зима, що наш асфальт і грязюка просто руйнували всю ту казковісті, що існувала завжди.
Чи то мої роздуми, чи то дідусева ностальгічна розповідь так подіяли, але пішов сніг (!). Справжній, лапатий, гарний сніг. Падав на землю і не танув. "Мабкть, все-таки в ньому річ!,- хотіла подумати я, але потім той дідусь сказав таке, від чого мій мозок і досі перебуває в прострації. "О, пішов, бля*ський сніг. Буде слякоть."
ID:
361460
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2012 00:53:18
© дата внесення змiн: 02.09.2012 00:53:18
автор: Дивна
Вкажіть причину вашої скарги
|
