Був тихий осінній вечір,
На небі ясно світили зорі.
Біля калини сиділа пара.
Ох, вечори ці такі чудові.
Все було так ідеально:
Ніжні слова, сяйво очей,
Тихий трепіт у серці,
Поцілунки серед білих ночей.
Та наступного ранку, о Боже,
Погана звістка чекала її.
Милий, коханий до болю
У чужій опинився сім’ї.
Подруга-зрадниця обманула
Та на собі його одружила.
Плакали очі, серце ридало,
За коханим дівчина тужила.
Але іншу він не любив,
Йому зовсім немила була.
Вирішили за нього батьки,
Навесні, коли рута цвіла.
Сім’я існувала недовго,
Через рік розійшлися вони.
Це не було їхнє кохання,
Їхньої в цьому не було вини.
А дівчина перша ридала
І днями й ночами сама.
Але любові забуть не зуміла,
Життя забути хотіла вона.
На березі річки вона зупинилася,
Подивилася на квітучі віти.
З життям вона попрощалася,
Попрощалася вона зі світом.
Подивилася вниз, і подих
Затремтів, сльоза покотилась.
Свідомість погасла… і раптом
В руках милого вона опинилась.
І знову забилося серце,
Співало хвалу небесам.
Вже не самотня дівчина
І хлопець більше не сам.
Спасибі)))
