Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:
«Ось і відвідав
Свій притулок колишній…»
(Рьокан)
Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.
Poprocyla Boga ckynuty meni Zagranku, mozhna Ya do Vas pryyidu /// Vybachte, ya nahabniyu, meni cyogodni mozhna, cpodivayus...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
)) Я не зовсім зрозумів, що означає "скинути мені загранку", але я завжди радий поспілкуватися з цікавими людьми. Боюсь тільки, що Вам буде не дуже цікаво зі мною спілкуватись - я вже старий як світ. Боюсь, що Ви будете розчаровані...