Колись загинула вона,
та ти не пам’ятаєш.
Вона ж приходить не одна –
на це ти не зважаєш.
Йшла любов до тебе
з турботою й сумлінням,
із щастям, що до неба,
iз неземним тяжінням.
Не схотів ти дати шанс
тій, що пригорнула.
Проходить стрімко час -
вона тебе забула.
І став ти бідувати,
не дивишся на сонце,
надія та завзята
поринула в віконце.
Прийшовши, подивилась,
а ти сидиш і плачеш.
Ти кажеш: "Повернися!
Сумно... Чи не бачиш?!".
"Ну добре, тільки знай:
ти мною не кидайся
і міцненько тримай,
хоч трохи намагайся!".