Я зі сну себе вирвав з корінням,
А світанок півнями кричав.
Під грядущого сонця промінням
Небокрай вже палати почав.
Як люблю я ранкову цю тишу,
Напівсонний, повільний цей рух.
І, здається, в цій затишній ніші,
Сіє зерна бунтарський наш дух.
Сіє зерна, а сходів немає!
Бракувало все єдності в нас,
Та надія горить не згасає,
З нами віра і праведний Спас.
Нам наснагу ще дасть наше небо,
Не тряслись ми лише за буття,
Бо, як правди не можна й не треба,
То навіщо таке нам життя?!
09.2012
