Був осінній день, я вирішив піти на архітекторський ярмарок, подивитись на роботи українських митців, на творців чудових львівських будиночків. Прийшовши у палац мистецтв, де проходила виставка, я був розгублений і вражений, бо вся велич цього ремесла була прямо перед моїми очима. Я довго ходив, роздивляючись кожну деталь, і прийшов туди, де можна було спробувати зробити самому якусь фігурку. Черга була невелика,-нажаль небагато людей насмілюються відкрити у собі нові таланти. І ось-нарешті моя черга… Я сів у зручне крісло, взяв шматочки ще рідкого гіпсу і задумався. На якийсь момент задумався, бо не знав, що ж ліпити, але побачив тебе… ти стояла навпроти і перехопила мій погляд-тепер від нього не відірватись - ти, нічого не питаючи, підійшла та сіла навпроти і наші руки почали творити. Ми дивились один на одного, ми були як блукаючі у пустелі, що побачили воду, не могли відірватись, здається тільки ж це почалось, з наших спритних рук вже вигулькнула вона-скульптурка, яка буде символом нашого майбутнього, нашого спільного життя. Ті, хто стояли і спостерігали за нами, почали аплодувати, вони кричали «браво!», навіть не знаючи, що мені досі не відоме твоє ім’я, твої звички та що я навіть не здогадуюсь ким є твої батьки.
Потім ми стали та просто пішли, тепер нас довіку не роз’єднати, тепер ми довіку разом, моя Архітекторко:)
