Місто. Вулиця. Все ніби так знайоме.
Пройшов осінній дощ.
Навкруги все понуре, ніби туман
і ліхтарі, на пів сили мерехтять.
Не має спокою чомусь мені,
Не має спокою в думках.
Вони осіли десь у скронях між цими будинками, а може і у самих сховах.
Химер немає,
просто у цих хащах давно ніхто не був.
Не наносив візити.
А якщо раптом і потрапляв,
то швидко повертав.
Не химери страшні.
Страшні химерні думки.
А у цих будинках лише відображення
Наших внутрішніх химер.
Наших настроїв на день або і рік вперед.
Тому і не має мені спокою.
Коли іду по цих брукельних вулицях,
Наче заглядаю до себе ззовні.
Трощене скло. Всюди, біль.
Я дивлюсь на ці стелі і бачу стелі,
Але це не стелі.
Вони інші. Вони стали самі ніби примари.
Вони бачили привидів. Привидів.
Тому тут не має туманів. Як у тій Британії.
Ці місця інші. І примари тут інші.
Злякатись може той. Кому є що..
Але туману не має. Його всмоктала мара.
Навіть мої кроки. Як уві сні.
Тут можна знімати кіно. Особливе.
Кіно про наших рідних примар.
Та вони не такі страшні, як здається.
Але чомусь я не чую ехо. Де ж воно..
Те ехо саме на себе не схоже.
Дивуюсь сам собі. Я такий нестримний.
Тримаючи себе на думці. Продовжую іти.
Куди тут вже не важливо.
Аби ноги вели.
А там поки вистачить сміливості.,
Хоча що там казати, про сміливість.
Вона вже давно зникла.
Коли тілько ступив у цей квартал.
І хоча все нутро ніби крутило..
Та ось минув масив. Ще один.,
Довгий такий, майже з верству.
Чи примарилось… та біс його знає.
Такі темні міста. Так сіро. Звичне діло.
Хоча не тропіки, Але бридко і огидно.
Вірніше. Не огидно, а огидно припускати
Імовірність свого жаху. Навіть тут.
Бо саме сюди і намилився, тож
- ласкаво просимо до пекла.
Та смію помітити, що відмінність цього пекла від загально у тому, що тут не пече.
Не секрет, всі ми звикли марити що там
Жарко і душно. Нєєє.
Смішно скажу я вам думати про таке.
Але часом ми є такі наївні.
Ну те що чорти виходять с пекла,
То нам усім відомо з пропаганди.
Раніше у дитинстві булла баба яга
Мені навіть повезло знати про діда Бабая.
Се коли я погано засипав і думав різне.
Але вже з ростом мінялися і забаганки.
Так от неповними мені завше здавались оті,
Чортенята. Як вони - думав я- не обгорають.
Всі ж знаюсь що шерсть, не тільки гріє,
Але і дуже вправно горить.
А тут вундеркінд із пекла,
навіть не обсмажений.
То може як раз посил – іди до біса має
Доволі позитивний сенс. Хто його знає…
Але я точно вже знаю що пекло не жарке.
Чому?, а подумайте про себе.
Коли йде дощ, або погода не дуже файна.
Чи на душі у нас пекло.
Пекти може хіба що з живчика,
Як його трохи залпом пити..
І знову смішно.. та не від того.
Я ж до того, що пекло не має пекти.
Воно по всім принципам має бути холодним.
Крижаним. тобто спекотним у протилежному
Сенсі цього.. а ще прозорим.
Що таке, подумаєте ви,
що значить прозорим..
Тут вже діло трохи не скромно. Від думок.
Знаєте, пекло має показувати своє нутро,
Бо воно ж яскраве.
А ви бачили льодяник. То він прозорий.
Ну те вже що смачний, то теж не факт.
А от якщо вам кепсько, то раджу прийняти
Звичайно вуглецю. Або марганцю.
Бо пекло має показати своє нутро,
А якщо у вас там. Вибачте затори.
Треба очиститись.
Тоді організм позбавиться зайвого.
Краще так, аніж марити тим, чого не має.
Пекло пронизує кожного своїм холодом.
І якщо промінь зору застряє,
Треба викидати сміття самому, або згориш.
Місто химер 2
…випили. Заглянули. Прочистили.
Побачили ?:)..
От і добре. Тож ходімо далі.
А то скажете, чого се він сам балакає.
Відповідаю на се лаконічно-з вами,
Минулим і майбутнім., сьогодні байдуже,
Бо таки сам іду. але думками з лину до вас.
Як же я можу не думати про…
хоча. Ви праві.
Трохи справді моторошно стає від такої думки,
Що я справді намагаюсь осягнути світ.
Та то нічого, я звик вже до туману.
Якщо він не ззовні, то принаймні в середині.
А темряви ніколи не буде забагато.
Коли саме єство у русі, все рухається.
Тому це все мені рідне, наче москалю.
Навіть ці бруківки, такі кремезні і непорушні.
Мені все це широке й роздоле.
Інакше б не був і не казав.
А бути таки треба.
А саме у собі. Так і з собою.
Гарні тут міста.
А вулиці трохи схожі на гуцульські.
Та не такі круті, наче з гори вниз.
Тут не закружляєш-не занесе.
Наче виходу спершу не бачиш, аж поки
Час не настає.
Я ж поки що не хочу, інший настрій.
Та і зараз дують інші вітри.
Не знаю як і чому, але тут затишно і спокійно.
Бродити.
Людей майже нема, окрім деяких химер.
Та і ті тут рідкість.
Будинки як будинки. Примари як примари.
Лише вулиця та я. самотня, але не сьогодні.
Не одна. Можливо завтра, якщо заблукаю.
Таке трапляється коли раптом зникаєш. У собі.
Майже як уві сні.
Головне, збагнути, де реальність а де фантом.
Реальність теж буває оманлива. Гадав-планував одне, а на ділі воно вже інші має оберти.
Тому майже нічого точно не планую.
Бо записати то все можна, то не факт.
Факт річ вперта, а фантоми – оманлива.
І навкруги мене тут багато химер.
Та то можуть бути і тіні. Хоч сонця не видно.
Я вже забув, коли в останнє до сонця звертав.
Можливо згадував, але не бачив.
Тому мабуть тут так затишно, не спекотно.
Я до спеки вже став терпимий але у затишку все ж таки якось рідніше.можливо навіть легше думи збирати до купи.
Вже майже о південь,
а я чомусь не помічаю ніяких зрушень.
Все як було так і залишилось, як у своєму лихому.
Вікна у будинках майже не трону ті вітрами.
Можливо і люди не встигли їх опанувати
А тутась багатенько скла, на будь-який смак.
Заглянувши до одного трохи здригаюсь від..
Чи то мара, чи то привид. Щось застигло на стелі.
Немов перевертень з вмістилища нечистот.
Се не в моїй голові такі фантазії.
Такого я ще не бачив, але продовжувати не хо..
Силою себе відриваю від вікна.
Чути якийсь склепіть, ніби десь тріснуло скло.
Зазираю вгору. Тихо. Дивлюсь по сторонам.нікого.
Можливо прмарилось знову.
Намагаюсь іти далі. Якось незручно рухатись.
Щось тримає тута. Щось наводить на думку зазирнути ще.
Але мені вже вдосталь.
Свідомість поки чиста і я адекватний.
Чув нібо колись розказували вплив дзеркал.
Можливо саме з таким випадком я стикнувся.
Але не будемо випробовувати долю. Життя одне.
З парашутом не стрибати, але вражень ще буде.
Ці будинки і знайомі і чужі одночасно.
Скільки я книг і статей читав про них,
Зараз міг би екскурсію провести. По кожнім метрі.
Але не хочу, кому це треба… не мені точно.
Вистачало вже натяків на мою неформальність.
А тут ще й будинки, стільки їх і самі вулиці.
Все таке знайоме і чуже. Дивне і гарне.
Місто привидів, місто химер, місто надій.
Але поки що відчуваю, треба перепочити,
Не дарма же я з собою брав пару смачних бутербродів. Попоїмо і далі в путь. Тож смачного.
Я сів на місце, здалеку прийнятим за якийсь бункер або недобудований постамент.
Здається це мав бути або вже був
Якийсь фонтан. Це було видно з мушлі,
Що як лейка стирчала з одного отвору.
Ця незначна деталь мене дуже зацікавила.
Виявляється не завжди тут були химери.
Здавалось що лишень рік тому тут велася як і навколо звична
Городська сволота. Ходили люди, їздили екіпажі.
Може навіть поряд був аеродром.
По будинкам можна було точно сказати,
Що це місце було недобудованим взірцем,
Взірцем буржуазного владарювання.
Але форми та фундаменти були настільки продуманими і міцними,
Що здавалось якби сюди впала зараз бомба, То майже нічого не постраждало.
А скажіть, чи приємно було вам у такому місці…
Той самий Ленінград скільки блокували,
Але все-таки відбудували. Але я там не був.
Та здається що тут хоч війна не була, але людська догана,
Трохи торкнулась усього до чого могла дотягнутись.
Мої слова звичне і мені зараз здаються неймовірними.
Але якби було приємно… та що там казати. Це місце не таке вже і химерне. Все тут живе,
Але неймовірно прилаштовуючись до оточуючого світу.
При цьому не даючи себе навіть рослинності.
Враження що будівельники просто на час перекрили тут рух.
Ніби вулиці на тимчасовій реконструкції, Але головна тоді дивина-де ж самі ліси,
На які мають спиратись робітники на висотних роботах.
Нікого немає, лише один. Сонця теж не видно,
Хоча ззахмар воно дає певне світло.
Але я не жаліюся, бо ця напівтемрява. Дає де-що зрозуміти.
Ми не такі досконалі, тому і хочемо щось якщо не у собі змінити,
То чимось доповнити себе ззовні. Тому і вигадуємо таке диво.
Я люблю те що вигадують люди, особливо якщо воно не вадить природі.
Не руйнує так би мовити її основу а гармонізує. Вписується.
Моя колишня дівчина казала що я ідеаліст і з усіма намагаюсь знайти спільну мову.
А чи се є погано, коли справи вирішуються не кулаками а словами.
Коли над тобою не свищать кулі.. .і ви можете сісти і насолоджуючись смачним, терпким напоєм,
Помилуватись на дальні широти, дівлячись із ресторану або кафе,
що саме для цього так гарно розміщений на склоні гори.
Так я романтик і мрійник. Та цього не забрати) я такий. Складний. Тому я тут. Блукаю.
Місто 3
Крок, ще крок. Дивне складається враження.
Мені тут не любо але і не погано.
Навкруги ні душі, окрім моєї, самотньої.
Але таки самостійної.
Нікого не має, щоб як комар звинів над вухом,
Увесь час чимось був невдоволений.
Я самостійно навчився керувати своїми страхами. Хоча час від часу я схильний до перебільшення.
Але без цього таєного жанру нам якось не вижити.
Доказом цього і є ці напів химерні поверхи.
Це не ті химери що нам завжди посміхаються з скронь готичних замків та костьолів.
Там вони свою задачу напевне виконали
Місто ж спокійне і вулиці.. мінливі.
Але чіткі. Від кожного закутка історія.
Я тут виявляюсь пустим, тому що готовий ,
Сам не знаю поки до чого саме.
Але вийти звідсіль було б важко.
Можливо ці вулиці є відображення нашого буття. Такого кривого, я струмочки у річках що стрімкочуть з карпатських вершин аж до самого подолу.
Кожна тутешня цеглина, кожна панель значить свою історію. Ось поряд зі стіною,
Навіть стиг прорости невеличкий кустець дикого винограду.
Я так випадково його замітив, що довго не міг повірити побаченому.
Треба ж таке тендітне. З огляду на зелені початки створіння і не стигло тута вирости.
Від самої основи тягнеться маленьке стебло.
Дивлячись на таке, просто не можеш не дивуватись. Сльози самі стрімко течуть.
І тут виникає грішна думка, хоч би ніхто…
Та де ж. І я ловлю себе на думці. Що і тут моє суспільне бачення таки не покине мене.
Воно як таємний агент, чого йому треба..
Чи то я такий неспокійний.
А яка спокійна лоза. Не можу погляду відвести.
І треба ж щоб у такому місці можна було те знайти.
Це ніби натяк на те, що життя то воно одне,
І таке тендітне і просте, що погано буде
Якщо його просто так змарнувати.
З огляду на цю лозину. Лише про цей момент зустрічі я б міг багато написати, а хтось ще і збірник пісень вигадав би, під назвою – як життя таки прекрасне.
І взявши у руки фотокамери, я впевнено можу про це сказати. Бо саме те коли ти вже
Втративши у собі надію і певний у програші,
То береш і дивишся через окуляр об’єктива.
А це створіння, тобі мовчки показує,
Подивись на мене, хто я таке а хто ти.
А ти перед ним велетень. І тобі соромно.
Краще якщо се тебе вражає… це дає можливість ще раз передумати своє життя.
Звичайно ця стеблинка не зробить тебе розумнішим. Але таки може де чому навчити.
Звична справа, якщо ти на те здатний.
Саме вона ця здатність, робить нас живими і що найголовніше. Працелюбними.
Місто живе в кожному із нас.
Місто 4 Лист самому собі..
Пишу собі листа, бо більше нікому писати. Я нікого і нічого не залишав по собі. Можливо тому мене ніщо тут не спиняло. Але здається, я трошки заблукав у цьому місці. Можливо не так все це собі уявляв. Раніше. Це місце, як у пустелі піски, що звуться дюнами, Ніби всмоктує тебе сюди. Усього. Спочатку ти все сприймаєш обережно, І є якесь відчуття дистанції. Але чим далі, Кордони зникають. Ходячи, блукаючи між, ти бачиш збитки того, що вже відбуло. Я потім починаєш вже аналізувати. Спочатку самого себе. А потім тишком-нишком, Якось незамітно для себе, згодом вже, бачиш Що вже через ті думки ти аналізуєш самого себе. Свій внутрішній стан. Як все навкруги змінюється - та ти цього не помічаєш, бо занурений у себе. Ти у думах перемістився вже далеко у себе. І сприймаєш себе у суті цього самого міста. Вулиці, та вже не вони у центрі. А ти. Ти думаєш собою. І то не як частка. А як сама суть самого аналізу. Тут не має місця слабким. Але й сильним теж. Це стан що є посередині. Це ніби стояти на пересічній смузі. Позаду ти спочатку. Попереду ти в кінці. Стан що є посередині. Між двома прирвами. Але тут важко себе виділити. Себе реального. Бо саме там – ти є раритет. Ти є тепер той об’єкт, до якого вся увага. Тому я сам себе вже не бачу. Бо вийти з себе – неможливо. На тебе не давлять споруди. Важиш ти сам. Своїми думами і міркуваннями. Я звісно ще не бачив примар, але вони тут є. Майже у кожному провулку. Вони чомусь обирають саме такі вузенькі стежки. Але один факт. Тут спокійно. * * * Я не пишу собі, тому що мені страшно. Лишень за - для того, щоб не втратити себе. То коли я попаду у свої писки, мені у крайній час, Буде куди направити свої надії. І це буде вже не самокопання, не відчай. Це буде той коридор а можливо горизонт, куди я матиму за нагоди направити свій кут зору. Бо спочатку був хаос і лише через час якийсь поневірянь, ти тихенько знаходиш себе. І криза минає. Якщо вона взагалі була. Криза полягатиме у само ініціації. Коли внутрішнє я, знайдеться з зовнішнім. Ти будеш пустий, але наповнений тим, Чого в тебе з роду не було. Ти будеш готовий. Це головне, заради чого люди женуться в гори, Або ідуть у ценці, чи просто їздять по святих містах. Можливо вони як раз і є тими святими. Ніхто цього певно не скаже. Це має побачити кожен особисто. Якщо бачитимеш себе, то світ розквітне. Якщо шануватимеш себе, життя має сенс. Якщо любиш людину, допомагаєш їй. Та я мабудь цього не добьюся від себе. Занадто всидіти важко на місці.
ID:
389006
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.12.2012 15:28:52
© дата внесення змiн: 08.12.2015 22:41:20
автор: Велес Є
Вкажіть причину вашої скарги
|
взаємно
