Автор: Мирослава САВЕЛІЙ
Покинута, забута та одна
Сидить собака на цвинтарі сама:
Шукає здобич, їжу на могилі,
Хтось залишив її у скрутній годині.
Проходять перехожі – їм байдуже
Що їсть вона і як живе.
І вирішила я – час зупинити
І бідну собачину приютити.
Ці зірки, світлі оченята,
І шубка ще й така кудлата –
Миле створіння, чи не так?
Хитре як лис, ще б пак.
Поживши як годиться у добрі,
Прокинулися в неї собачі і думки:
Як зʼїсти щойно знесене яйце,
Посмикати кота, що задніх десь пасе.
На це вона – мастак вухатий,
Що має товсті красиві лапи.
І як казкова «принцеса у дворі» −
Посвариться і в хороми йде сільські.
Вдень в двір пускає всіх, усіх:
Для неї не існує ні чужих, ані своїх.
Однак вночі нас пильно стереже
Хитрюще цуценя руде, руде!
Неперевершено.
