Що ж власне для осені довге мовчання,
Забуті, холодні, безмежні зірки…
Та тиша, що сповнена болю й жалю,
У стінах, де відчутний лиш запах прощання,
А скільки? Здається я втратила час.
І мрії, що ранком весняним заповнили дім,
Біжу.
А куди?
Вже стомились багряні асфальти.
Їм байдуже. Все залишили там в метушні.
Їм боляче. Бо під ногами.
Непомічений колір і фарба брудна.
У дріб'язки небо, навіщо той погляд.
А краще в кав'ярню.
Що ж власне для осені довге мовчання,
Самотність чи воля,
Що ж дике мовчання,
Стрімке мов та лама, і загнане звіром,
У мокрі стежки.
Забуті, холодні, безмежні зірки….
І я підіймаюсь думками до тебе.
Хоч може надмірно…
Пусти.
Сплюндроване листя ще довго горить,
Їм байдуже. Краще в кав'ярню.
Що ж власне для осені довге мовчання …