Колись була мета мого життя
Труїтися у вищому шаленстві
І поринати в хвилю забуття,
Тонути в незбагненному блаженстві.
Душили сильно пахощі кохання,
Ставали в'ялі квіти враз п'янкими,
Манили ніжно пристрасті зітхання,
При цьому серце билося нестримно..
Та знав би Ти, що зараз я молюся
Поглинула мене щоб самота,
І муки ці солодкі, я клянуся!.
Вони, о Боже, сенс мого життя..
Так важко сіру стіну цілувати,
Побілену зрадливим порятунком.
Рятунок є, та як його дістати?
Лиш Твоїм незбагненним поцілунком!.
Як хороше у небо заглядати,
Овіяне лиш дивними думками..
Як добре шлях Твій стиха цілувати,
Що Ти стоптав повільними ходами!.
Як важко захлинатися в журбі,
Щодня від сліз пекучих потопати,
Нелегко зізнаватися Тобі...
Як хочеться Тебе не відпускати!..