Вологою масною чорною землею біжать холодні ручаї, шепочуть до землі, дражнять коріння, впиваються у чорне тіло. На заході сідає сонце.
Морозний вітер протяжно виє в верховітті, безумно розкида поламане гілля і десь далеко, може, в іншім світі, повільно прокидається Вона.
Весь світ застиг в глухому онімінні. Весь світ завмер й чека. Вона одна у цілім білім світі спускається з підземного коня. Він брат її. Вони із нею пройшли всі землі, всі моря й вали, текли по венах, закрадались у стежки, приховані лісовим зіллям. Вони щодуху мчали, гнали чорні хмари, підземні ріки сповнили буттям, і кожен крок – удари серця, і кожен порух – то життя.
Гриміли битви, за поколінням йшло нове, міста вставали й розвівались прахом… усе ішло у небуття.
Вона жила. Вона – у всьому.
У далині темніє ліс, пуска глибоко в надра чарівні коріння, тягучі соки п’є й по жилах тече прадавня вічна сила, і серце наповня буття. Туманні гори прагнуть в небо. Бездонна прірва. Вода, що манить.
Один прадавній Дух.
Із верховіття сповзають тіні.
Тишина.
Останній блиск проміння.
Вона окутує домівки, пахне димом й терпкими соками землі, Вона мандрує небом й думки заполоня Вона. Вона спокійна і стрімка, могутня й прагне млості, стискається у серці й в одну мить – панує над всім світом й над тобою.
Думки спокійно плинуть із ріками, коріння пророста в землі і темні соки, сильні й чарівні, наповнюють тебе життям. В тобі панує древня сила, задумлива й спокійна, тече у жилах, і очі – то її джерела, що бачать те, що сховане було, і вуха чують те, що іншим слухати несила, і рухи пружні та стрімкі, й скликаючи рідню, святково ти возвеличуєш життя. Усі – одно, усі життя – єдине, і ви у колі шепчете пісні, і десь у надрах лісу чарівного ви наповняєтесь життям.
Вона чарує, манить, застеля вологу землю, сповива усі створіння у цю мить, оповива і мчить, і у стремлінні дикім Вона завжди в тобі була.
28.12.12 р.
ID:
414308
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.03.2013 11:46:19
© дата внесення змiн: 31.03.2013 13:01:00
автор: Оксана Стадник
Вкажіть причину вашої скарги
|
