Коли я чую Україна,
За неї, як за матір, я горою,
Та коли мається держава,
То руки тягнуться до зброї.
Немає сенсу пліть в болоті
Там плити – тільки грязь місить
Або ще гірше: як сволоті…
Уклінно й віддано служить
До України, як до бога
Іду з молитвою своєю,
Як до братів ота дорога,
Там почуваюся сім΄єю…
Держава, Уряд, Незалежність…
Та все ж пробачте за банальність,
Хто, як, а головне для чого
Прибрав графу національність?
Мені не байдуже з того΄…
Чи ви цураєтесь свого΄?
Так піде – і по-батькові вкрадуть…
Для чого це і в чім тут суть?
Хто їм такеє право дав,
Що Батьківщину мою вкрав…
Мені нема чого ховати,
Бо Україна – моя мати.
А їм так легше щоб брехати,
Та «патріотами» здаватись,
Щоб не побачив чесний люд
І з відки ноги там ростуть.
Та чи «обрізана» личина,
А в голові не «гойські» мізки
Най так напевно значно легше
До влади, «до руля» долізти?
Замилить очі – оце вміння…
Сховать копита, роги, шерсть…
А нам – забуть своє коріння,
Забути про козацьку честь.
Тож скільки в нашій Раді наших?
Неможе вже ніхто сказать…
Чи не тому за двадцять років
Нас менше на мільйонів п΄ять?
Коли я чую Україна,
То згадую дідів-героїв,
Але коли це до держави –
То руки тягнуться до зброї.
Слава Україні!
