– Де ти забарилось, сонечко моє?
На світанку снилось. Зранку ніби є.
Вдень крізь тло зелене стрибнуло в зеніт,
щоб мені, напевне, кинути привіт.
А коли надвечір плачуть небеса,
бачу, як на плечі падає коса.
Вітер, знай, співає за вікном пісні,
дощ у такт змиває тіні на вікні.
Марно шле привіти нібито поет.
Обнімає вітер синій силует.
– Де ти пропадаєш, місяцю ясний?
Може забуваєш? Може вже не мій?
Чом посеред ночі не прийшов у сни
цілувати очі, поки сплять вони,
поки я не знала гіркості сльози,
як тебе чекала в гуркоті грози?
Все що є для тебе, не віддам комусь.
Прилітай же з неба, поки не проснусь,
поки на світанку не зійде зоря,
звечора до ранку буду я твоя.
А коли прокинусь, стрибну в Інтернет.
Що мені приснилось, збереже поет?
