Ніби в саван закутана в сірую мряку дощу,
Все ж людина іде, так чвакотно, по мокрому листу, ув осінь...
Їй нікого не жаль, і її теж нікому, вона Бога просить,
Вже сказав Бог: усі я гріхи відпущу.
Так повільно- пекуче сповзають у сивини скронь,
Капелини холодні, мерзотні, байдужі, як осінь...
Закінчити б це йдіння, зігрітись би вогником босим,
Пригорнутись до рідної, всотати спеку долонь.
Тоді знову все хороше - хай за вікном грім гримить!
І дрижать гілочки нещасливо, квитаючись з літом.
Та для нас це позаду, ми стали одним монолітом,
Хоч за прикрощі їхні у нас трішки рана болить...
осінь 1997р.
