Минуло десять років, разом з другом,
Що звавсь Арга по ярмарці святковій
Йшов Радомир веселий, без напруги,
Заводивши захоплено розмови.
Арга вважавсь різьби великий майстер,
Картини малював також чудесні,
Міг викувать з металу гарні айстри,
Ліпив із глини статуї небесні.
Йшли на виставу мандрівних артистів
Арга і Радомир, натхненні святом,
Коли позвали їх зненацька свистом:
"Чи бачили сорочку ви строкату?
Вона уся з гладенької тканини,
А вишивка, мабуть, з таємним сенсом -
Орнамент-бо такий до цеї днини
Не бачили місцеві поселенці."
Підправив інший - "Добра та сорочка, -
Прекрасніша значніше продавчиня!
Дівиць таких не зна округа в очки."
Під враженнях Арга питав хлопчину:
"Поглянуть як на диво це безмежне?"
І рушили усі поміж рядами,
Де одяг і прикраси всі належні,
В одному місці натовп - хлопці й дами,
Там люди милувались справжнім дивом -
Сорочка, що на всі була не схожа,
"Цей візерунок, - крик Арги щасливий, -
Великий майстер виробить лиш може."
"Та що там візерунок? глянь, хто поруч!"
І друзі задивились на дівицю :
"Туга косичка руса, дуги-брови,
Блакить очей, рум'янець на обличчі."
"Ще й гостра на язик, у мові - вірші", -
Якийсь хлопчина вигукнув високий,
"Ще - ніжна й неприступна", - мовив інший, -
"Поговоріть із нею, ясноокі!"
"Не зможу я, щось подих прихопило", -
Сказав їм Радомир. Арга ж, напроти,
Заговорив з дівицею уміло:
"Скажи, сорочка - це твоя робота?"
"Моя", - дівиця очі опустила,
"Вкорочувала вечір цим зимовий,
Бувало, й на зорі, як мала сили,
Я ткала цю сорочку знову й знову."
Питав Арга: "Що хочеш за роботу?
Яку установила, дівко, плату?"
На хлопців підняла дівчина очі,
В захмарну височінь знесла крилато.
"Цю річ я подарую лиш, без плати,
Тому, хто добрий молодець і славний,
Собі лишень дрібницю можу взяти,
Цілком підійде кінь мені буланий."
Лунав ще довго вигуками натовп, -
"Ось так красуня! Відповідь же гідна! -
Коня, - всього дрібничку, - хоче взяти,
Дівиця-то не промах, гарна й здібна!"
Ось навпіл розділилися горласті,
По сторони обидві розійшлися:
Вів жеребця буланої-бо масті
Арга. Гарячий кінь мав гарні риси.
"Оце так диво-кінь, - казали люди, -
Невже його віддасть тепер хлопчина?"
Арга: "Тепер твоїм, дівчино, буде
Цей кінь (отець віддав), за сорочину".
"Спасибі", - тихо мовила красуня, -
Бажаючих купить було чимало.
Сорочка - то від мене вам дарунок,
Тобі, а може й іншому віддала б."
"Ага! Злякалась дівчина-майстриня, -
Сміялись люди, - "Кінь-таки гарячий,
Конячку все ж чекала, в тім не винна -
Бо кінь цей необ'їжджений так скаче!"
Всміхнулася, зістрибнула з підводи,
Замовкли всі: був стан її прекрасним,
Предстала пред всіма у повній вроді,
І до Арги наблизилась тим часом.
Арга раптово випустив вуздечку,
Стояв від несподіванки, мов камінь,
Не в силах більше вимовить словечка,
Вона ж коня торкнулася руками.
Лівицею коню здавила ніздрі,
Погладила буланого по морді,
Затих гарячий кінь, уже не грізний,
І зовсім вже, здавалося, не гордий.
Схилила до землі коня голівку,
Упав пред нею низько на коліна,
Всім тілом опустився на долівку,
Прогнувши так покірно юну спину.
З людей в нестямі вийшов старець сивий:
"Волхви лишень скоряти можуть звірів,
Старі, і то не всі. Та як можливо,
Що дівчина млада коня скорила?
Як звуть тебе, чарлунко, і чия ти?"
"Із селища, що поряд, Любомила.
Чия я буду? Донька свого тата,
Він строгий. Ось і батечко мій милий!"
"Коли був строгим?", - батькова усмішка, -
"Ти що тут натворила, Любомилко?"
"Нічого, так, з конем погралась трішки."
"Пусти коня...пора іти в домівку."
ID:
446041
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.08.2013 13:08:43
© дата внесення змiн: 29.08.2013 13:30:20
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
