Цілувати б її частинки обличчя, очей, підборідя, губ... Вушок, носа, чола. Вдихати аромат її волосся і п'яніти, і просити Бога, щоб прийшла весна. Щоб зняла те пальто і оголила плечі, які мене щоліта спокуша... І здавалося мені, що ми десь там, це не та планета, в якій ти є, а мене нема.
І гратиме музика з твого телефону, гітарний риф, немов по моїм нервам. Збуджений, - тремчу і опускаю руки, ти мовчиш, зітхаєш з закритими очима.
Раптом підігнулися твої коліна і ти якось машинально захотіла додому... Злякавшись я питав у чому річ? Все гаразд, просто ти ще так не любила.
Вона мусила йти, але ніяк не йшла. Я відпускав і гнав, але вона поверталась. Вона якось запізно увійшла в моє життя, тоді вже осінь з літом віталась. І дзвінки щовечора, як справи? Чесно, до такого я не звик. Я звик до самоти і діалогу з сотьма думками, як добре, що у меня з'явилась ти.
Осінній дощ, мене немає вдома. І липа там одна на вигоні зітхає. Було тут кохання, та вже нема, ніхто під нею нікого не чекає.
Не соромлячись свого поту, розумієш, що усе нормально. Давай приляжем на дорогу, хто вдома в тебе є? Якось зачекає...
