На матусю повісив кредити,
Зі старенької кров, як упир,
П'є і зирка синочок сердито,
Мов чужий і оскалений звір.
Вже не син тобі, жінко, повір,
Той, що хтіла його народити.
Він прокляв у душі ніжність рук,
І з любов'ю промовлений звук,
Що рідненькі казали уста.
В сина рвалась насмішка пуста:
"Ти, нікчема, - мені не родина!"
А вона все ж чекала листа,
Що напише їй радість єдина,
Все чекала повернення сина,
Хоч проходили дні і літа...
Мо', згада він про матір колись,
І до скриньки прийде його лист,
Бо збагне укінці колії
Він життя, та не стане її...
Я ж - не він, у долоні затисну
Материнську любов тісно-тісно!
Хоч не вміститься вся вона в жменці,
Ба, ніякий бо пам'ятник ненці
Не помістить удячність синівську
За любов і за подвиг безцінний
Уклоняюся, мами, вам низько,
Кожен з нас - то чиясь-бо дитина.