Багряне листя засівало землю,
встеляло килимом,
неначе полотном.
Шуршало листя під ногами кленовЕ.
тумани падали,
налиті молоком.
Голі дерева тихо засинали,
аж до весни впадали в дрімотУ.
І тільки ворони так жалісно кричали...
мов колискову,
так кричали самоту.
Я часто думаю:
хіба самотність можна прокричати?
Хіба можливо плакать не слізьми?
Дивитись в небо.
Чути крик. Мовчати...
А в небі -
ворони розмахують крильми.
У осені - свій звук і свої барви.
Вона під ноги стелить для людей
багряне золото листків,
хутро туманів
і срібну паморозь холодних вечорів.
Так глянеш -
ось усе її багатство
шовковим покривалом падає до ніг.
Яка ж це щедрість! Майже марнотратство!
Усе б узяв! Усе!
Коли б же зміг...
Багряне листя засіває землю.
І сонце вже не гріє - мерехтить.
А в небі ворон в тишину студену
кидає окрики. Кидає і летить.
