Легеньке відчуття втоми з'явивилося вже аж під самий кінець робочого дня. Салон моєї маршрутки був пустим, як католичний храм посеред тижня. Я продовжував їхати по дорозі, яку вже вивчив напам'ять за чотири роки своєї роботи водієм цієї лялечки кольору Сонця. До того я водив міжміський рейсовий автобус. Було вже пізно, тому я не дивувався, що на зупинках вже не було людей, які б чекали на мій приїзд. З думкою про те, що мені залишилося проїхати ще одне коло, я ввімкнув радіоприймач, налаштував на будь-яку хвилю на якій лунає музика і став легенько насвистувати знайомі мотиви, котрі час від часу проскакувал на вибраному мною діапазоні 108.6. Недивлячись, що на вулиці йшов легенький дощ, було вітряно і холодно, я почував себе комфортно. Це й не дивно, бо я був в теплому і сухому салоні, який вже вважав другим домом. Я любив свою роботу так, як літні люди люблять дивитися новини з надією, що там роскажуть про піднесення пенсій, чи як наркоман любить амфетаміни і героїн, чи як бродячі собаки люблять гнатися за колесами пролітаючих повз них автомобілів. Хоча ні. Я не так люблю свою професію, як сам її процес. Кермо в руках, педалі під ногами і легенька вібрація в сидіні від старого двигуна, приносили мені силу-силену задоволення, тому, що водити я мріяв з дитинства. Я почувався просто прекрасно, хоча зранку настрій був не надто хорошим в зв'язку з погодою. Сьогоднішній день, аж ніяк не відрізнявся від всіх попередніх, які минали на протязі чотирнадцяти років.
Моя професія іноді змушує мене бачити, страшні речі. Я бачив як наїжджають на пішоходів нахабні багатії, яким за це нічого не буде, мав змогу спостергіати жахливі аварії, гонки ДПСників та вуличних володарів спорт-карів, але за весь час поки я керував маршрутним таксі, мій мозок почав сприймати всі ці речі, як щоденний сніданок, чищення зубів, чи викурювання сигарети. Моя психіка вже ніяк не реагувала на всі ці події, які в звичайної людини викличуть відчуття страху та хвилювання. Не знаю, можливо зі мною щось не так, але я годую себе думкою, що я такий ж як і всі, просто, як то кажуть, звик, адаптувався. Людина - таке створіння, яке пристосується до будь-якого середовища в котре її помістити, звикне до будь-якої події, за якою буде спостерігати регулярно. От так самр і я. Але я ніколи не звикну до таких ідіотів котрі вистрибують перед фарами мого жовтого демона. Ось так як зараз.
-Будь ласка, відчиніть двері. - легенько б'ючи кулаком в скло, кричав абсолютно мокрий майбутній пасажир в процесі бігу за мікроавтобусом.
Я ніколи не виливав лють на таких осіб, яких я подумки називав самогубцями, тому що колись, в один прекрасний день, один чудовий водій, не зреагує натиснути на педаль тормозу вчасно. А зараз, мені залишалося тільки загальмувати і впустити бідолаху в середину. Палець на кнопці, трішки тиску на неї і двері відчинилися. Мокрий, як весільний стіл від шампанського, прохожий, буквально, застрибнув в салон, сів біля мене і почав то терти руку обна об одну, то зтискати їх в кулаки і дихати в них аби зігрітися. Вигляд в нього був, м'яко кажучи, кепський. Імідж теж був досить оригінальний. Пальто, кольору кави з молоком, наскрізь промокло і говорило про те, що його власник не одну годину був під відкритим небом, капелюх американського фермера, який я чомусь називав ковбойським, теж ввібрав немало води і тому його краї обвисли і він не мав тієї форми, яку я, коли був ще хлопчаком, бачив в фільмах в стилі вестерн. Короткі штани були на добрих десять сантиметрів вище страмодних потертих туфлів і не дозволяли людині, яка побачить цього персонажа, відчувати до нього, як мінімум, довіру. Але я не відносився до тієї жалюгідної живої маси, яка одразу робила неправильні висновки по приводу таких людей. Сперечатися не буду, адже перше відчуття створюється візуально, а вже потім формується істинна думка про особу з якою ми спілкуємося чи проводимо разом час. От так і в мене. Я ніколи не робив висновків тільки через те, що людина одіта неординарно. Кожен має право на власний смак і стиль.
-Мене звати Альберт. - промовив мій сусід таким голосом, наче я кат і це його останнє слово.
-Дуже приємно. Мене звуть Володимир. -відповів я.
-Вельми вдячний, що ви зупинилися. Погода надворі не надто привітна. Всі інші водії навіть не думали зупинятися. - тремтячи від холоду сказав Альберт.
-Якщо чесно я б теж не зупинився, але в мене був вибір або роздавити вас і продовжити поїздку на станцію, або зупинитися і відчинитися вам двері. - трішки з сарказмом відповів я.
-Так так. Вам проблем непотрібно. Адже вас вдома чекає хвора дочка та дружина. - невимушено сказав попутник.
Після цих слів я зупинив маршутку і взірвав свій мозок думкою, звідки він знає, що в моєї 9-ти річної дочки зараз звичайна вітрянка. Звідки він взагалі знає, що в мене є дочка, а не, наприклад син. Хто він? Провидець, екстрасенс, чаклун? Всі ці запитання я посипав на дивного пасажира з надією отримання відповідей.
-Не хвилюйтеся. Я нічого поганого не збираюся робити, просто довезіть мене до кінцевої і все. Ми з вами розминемося. - спокійно сказав Альберт.
- Е ні, хлопче. Так не піде. Звідки ти знаєш про мою дочку і про те, що вона хвора? - запитав я.
- Я не хочу проблем. Будь-ласка, довезіть мене до кінцевої і не ставте мені жодних запитань. Вам не можна хвилюватися, ваше серце не одобрить цього, - з тією ж інтонацією сказав хлопець, який почав викликати в мене, м'яко кажучи недовіру. - виконайе свою роботу і доставте мене туди, де я попросив і я покину цей салон після чого, ми з вами можливо більше ніколи не зустрінемося.
Моє нутро почадо відчувати небезпеку і палець потягнувся до кнопки щоб відчинити двері та висадити його геть але мою руку зупинило його, вже заржавіле за дві хвилини прохання, яке містило в собі ті ж слова "Довезіть мене до кінцевої будь-ласка". Я повернув руку в попереднє положення, ввімкнув першу передачу, надавив на педаль газу і маршрутка зрушилася з місця без жодних механічних "але" в мій бік. Наступних сімнадцять хвилин нашої подорожі, минули в безмовній тиші. Я боявся говорити до свого нового знайомого, а він в свою чергу грівся і уважно спостерігав з дорогою. Краєм ока, я побачив, що він вийняв з внутрішньої кишені свого пальто, якийсь, вимокший наскрізь, записник і почав щось вичитувати. Я навіть не мав уявлення, що це за блокнот і що в ньому містилося. Можливо там були телефонні номери, список продуктів, які він мав придбати додому своїй сім'і, ліки котрі він повинен був купити своїй хворій матері чи імена наступних жертв, яких йому замовили в тому випадку, якщо він найманий вбивця. Я не знав, що там але дуже хотів дізнатися. Не дивлячись на мою цікавість, яка переповняла мене від п'ят до голови, я не наважувався запитати про зміст його записника. Я просто їхав, слухав музику, яка лунала з приймача і час від часу поглядав на Альберта щоб бути наготові, якщо він втне якусь дурницю. Від нього я чекав будь чого. Не виключав ситуації, що він вийме пістолет, прикладе до моєї скроні і вимагатиме гроші та денну виручку, чи те, що він блискавично розщіпне своє пальто, демонструючи мені нагрудну вибухівку і поставить свої вимоги. Але до кінця поїздки він не робив нічого окрім того, що то ховав до кишені свій записник, то виймав його знову і меланхолійно гортав сторінки. Він був надзвичайно спокійним, врівноваженим і зконцентрованим. Ніяких різких рухів, все плавно, пластично і нічого, що б могло викликати відчуття небезпеки. В такому стані він пробув весь час поки ми їхали до кінцевої зупинки. А ось і вона.
- Спасибі, що не прогнали мене. Будьте обрежені коли повертатимитеся зі станції. Сьогодні не ваш день. Тому просто йдіть додому. Не зупиняйтеся тому що... - опустивши голову, недоговорив Альберт і зникнув за поворотом бібліотеки.
Після його слів, я не знав, що мені думати, що робити і чи взагалі виходити зі станції після приїзду. Якщо він знав про мою дочку і те що вона хворіє, знав про мої проблеми з серцевим клапаном, то чи маю я право нехтувати його попередженням? Напевно, що ні, тому я поїхав на станцію з надзвичайною обережністю. Щоб проїхати до станції, треба повернути в той ж самий бік, в котрий пішов Альберт. Я був впевнений, що побачу його, оскільки на тій вулиці не було ніяких з'їздів, будинків, в які можна було б зайти, до того ж було надто пізно щоб працював якийсь магазин в котрий міг би зайти мій дивний знайомий. Тому коли я повернув, я не на жарт здивувався і перелякався, що Альберта ніде не було. Я припустив, що навіть якби людина бігла з швидкістю з якою поставили світовий рекорд, подолати всю довжину вулиці за шість секунд, було б неможливо. Але це не міняло суті. Його не стало. Створювалося враження, що його і не було ніколи або ж він на 100% складався з води, а надворі була спека в 40 градусів і він просто випарувався. Я в ступорі поїхав далі, думаючи про людину, яка при перших хвилинах знайомства, змусила мене здивуватися, як ніколи в житті я не дивувався і перелякати не використовуючи жодної зброї, моторошних історій чи розповіді про третю світову, яка ось-ось має розпочатися. Він здивував мене знаннями про мою родину і стан мого здоров'я. В стан страху він загнав мене по цій ж схемі. Всю дорогу, в моїй голові роїлися думки про те, хто ж цей загадковий хлопець, якому з вигляду приблизно 26-27 років. Таких особистостей я ще не зустрічав і навряд чи ще колись зустріну.
Ось і гаражі станції в яких вже були припарковані і встигли охолодити свої двигуни інші маршрутки котрі, на відміну від мене, прибули вчасно. Я виконав знайомі маніпуляції для паркування, закрив свою жовту подругу і гараж. Одів куртку, відкрив парасольку і пішов додому. В моєму черепі все ще, величезними кількостями сипалися думки. Голова починала боліти і я вже згадав про мігрень, яка мучила мене на протязі декількох днів минулого року. Прокляв її в котре і старався більше не напружувати свій розум, як раптом згадав слова Альберта, по приводу обережності. Я спробував здогадатися, яку саме небезпеку він мав на увазі, як її уникнути. Тому сів на найближчу лавку і постарався розгадати цей ребус. Але нічого в мене не виходило через втому і головний біль. Я підвівся і продовжив свою прогулянку додому. Дощ постійно посилювався разом з моєю мігреню і болем в серці, яке іноді давало про себе знати. Я зупинився біля ювелірного магазину щоб віддихатися і набратися сил, як саме в цей момент з нього вибігло четверо хлопців з пакетами в руках. Я ще тоді здивувався, чому двері відчинені. Троє побігли вперед, а один помітивши мене - зупинився. Напевно, хоча ні, точно, людина, яка придумала фразу "Свідки довго не живуть" трішки помилилася. Він не вбив мене, хоча і постарався. Вогнепальне поранення в область живота. Цей мерзотник випустив в мене 4 кулі. Якби люди, які жили в прилеглих будинках не почули постріли, то я так і злив би всю свою кров на мокрий від дощу тротуар. На цьому б закінчилося життя одного непримітного водія хмельницької маршрутки, котрий не встиг викарбувати якимсь чином своє ім'я в підручниках історії, не став національним героєм чи політиком, який би в свою чергу витягнув державу з собачого лайна в якому вона зараз погрузла по самі вуха. Але я став героєм в операційній, в яку мене забрали щоб повернути до звичного існування. Жодна куля не стала для мене смертельною. Я втратив багато крові, проте я вижив дякуючи вмілим рукам лікарів.
Як тільки мене перевели в мою палату, я вирішив трішки відпочити. Дружина з дочкою, колеги по роботі, друзі, приходили до мене зранку і відвідування завершилися приблизно в половині першого. Я не встиг зімкнути очі, як почув стук в двері і запитання "Можна?". При всьому моєму здивуванні в палату зайшов Альберт. Я аж ніяк не очікував побачити його в ролі відвідувача, старого водія міського маршрутного таксі. Я не знав чому він прийшов, звідки він дізнався, що в мене стріяли і чому він взагалі прийшов мене провідати. Як його впустили, адже час відвідувань закічнився?
- Добрий день. Як ваше самопочуття? - привітався і запитав Альберт.
- Ну як бачиш. Живий.-відповів я йому.
- Чому ви мене не послухали, не прислухалися до моєї поради? - таким ж спокійним голосом, як і вчора, промовив мій гість.
-А що ти мені радив? Я не пам'ятаю нічого по приводу грабіжників магазину, які мали випустити в мої кишки 4 кулі. - трішки з присмаком люті відповів я йому.
- Я просив вас не зупинятися по дорозі додому. Якби ви не зупинилися щоб подумати над моїми словами, то ви були б вже за рогом і ті грабіжники не побачили б вас та не почали стріляти.
- Звідки ти знаєш, що я зупинявся? - різко запитав я.
- Це неважливо. Важливо, що ви знехтували моєю порадою. - спокійніше ніж людина котра готуєтья до захопливої подорожі на той світ, відповів Альберт.
- Ну вибач мені. Я не звик брати до уваги поради незнайомих мені людей. - постарався прокричати я, але біль в животі не дозволив цього зробити.
- Ви задумалися над моїми словами, значить ви взяли їх до уваги, проте не могли зрозуміти, що саме я хотів до вас донести. - відповів він.
- Хто ти такий? Звідки ти це все знаєш? Чому саме я? - почав завантажувати його запитаннями.
- З часом ви самі все зрозумієте. Щасливо вам, одужуйте і не задумуйтеся над тим, що змушує викликати головний біль. Прощайте. - сказавши це, він вийшов.
Одразу ж після того, як дверу зачинилися, в палату ввійша медсестра і принесла мені ліки.
- Добрий день. Ваші вітаміни. - привітно пролепетала вона.
- Доброго дня. Можна запитання? - запитав я.
- Так звісно.
- З якої години дозволяються відвідування?
- З 9:00 по 15:00
Я подивився на годинник, який показував 16:46
- А як тоді пройшов той хлопець, який щойно вийшов від мене? - знову поставив запитання я.
- Який хлопець? Від вас ніхто не виходив і не заходив. - з посмішкою відповіла медсестра, залишила ліки і вийшла.
Я не на жарть перелякався, накрився ковдрою з головою і постарався не думати про цього хлопця, але не міг. Хто він? Янгол-охоронець, людина з майбутнього чи ще хтось? Я не знав чи отримаю я відповіді на свої запитання, тому вирішив на цей раз послухати його пораду і не думати про те, про що викликає в мене мігрень чи про те, про що я мало знаю і не можу дати жодних пояснень. А натомість моє життя минало, роки спливали. Дочка вийшла заміж, народила мені онуків, яким я був радий, як апостоли воскресінню Ісуса, а два роки тому, померла моя кохана дружина і напевно саме сьогодні прийшов мій час. Всі сиділи біля мене, плакали, а я навіть не міг говорити, щоб сказати останнє слово. Я просто лежав, чекав стару в чорній мантії і нічого не міг вдіяти. В мою палату то заходили то виходили лікарі, щоб провірити моє самопочуття, яке і так говорило само за себе. Але несподівано для мене, двері відчинив не лікар в білому халаті, а молодий хлопчина, в пальто, фермерському капелюсі, коротких штанах і потертих туфлях. Я відразу ж згадав той вечір коли зустрів Альберта, згадав його попередження котрим я знехтував, я згадав абсолютно все, не дивлячись на склероз.
- Ну ось. Я ж казав, що колись, ви все зрозумієте самі. А зараз одягайтеся, нам пора. - сказав він з добродушною посмішкою.
Я знову відчув силу в руках і ногах. Підвівся з ліжка, накинув свій халат і озирнувся через плече. На ліжку лежав я. В мене були заплющені очі і якийсь медичний апарат почав видавати жахливий звук смерті. Всі мої близькі заплакали ще сильніше. В цей момент в палату зайшла медсестра, накрила мене з головою тим ж одіялом, під яким я лежав, вимкнула звук, котрий говорив про те, що я вже помер і вийшла. А я в цей момент стояв поруч, дивився на все це і розумів - це мій кінець.
-Покваптеся. Ми спізнюмося. - прошепотів позаді мене Альберт, взяв мене за руку і ми разом вийшли з палати.
ID:
468491
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.12.2013 05:46:03
© дата внесення змiн: 26.12.2013 05:46:03
автор: Сонячний
Вкажіть причину вашої скарги
|
