Така не звідана і глибока таєна у її голосі до цієї миті зустрічалася лише раз. Коли мандрували вузенькими вуличками древнього Львова. Вийшло викроїти вихідні на подорож до українського Парижу. Два шалених дні і дві шалені ночі! Ніяким чином не хотілося вірити в те, що це вершина нашої самотності від усього світу, нашої заглибленості в один одного, нашої насолоди тілами і душами! Чи то Львів, чи то любов – відкрили навіть мої найглибші і найпотаємніші нотки душі! Аж страшно! Це ж певно за таку порцію щастя потрібно буде колись розплатитися. Чи комусь відплачувати! А кому і за віщо! За те, що неочікувано, після болено - переболених розчарувань і років самотності нарешті повірив, нарешті зрозумів; нарешті відчули моє єство, мою натуру, мою душу! Невже за це потрібно буде розплачуватися! Невже!
Львів! Тихе і навчене дарувати людям щастя місто! Воно, здається віддається повністю жителям і гостям завченими флюїдами щастя і вірності! Заплутані вулички і заплутані слова щоночі, заплутані руки – ноги – волосся - голоси в ліжку готелю!
Скільки б не вивчав людину – стільки у неї знаходитимеш нових рис. Відразу захоплюватися ними, закохуватися у них. З нею, тоді у Львові, зрозумів, що любов, це коли ти любиш людину частинами, рисами обличчя, тіла, характеру і разом з тим любиш це все в синтезі, тотально! А Львів відкрив масу нового в Ній! О, Вона! Моя єдина втіха і постійний пошук!
Іншого разу, цю таєну відчув коли несподівано і неочікувано зустрілися в нашому Місті на проспекті. Вона стояла на зупинці біля супермаркету очікуючи на автобус. Я їхав на зустріч в офіс однієї із торгових компаній, по дорозі обдумував майбутні переговори. Погляд із гурту пасажирів виловив її. Я зупинився, запаркував авто і підійшов до зупинки, до неї. Її погляд в той момент і нагадав мені «львівські вихідні», глибокий і сумний, таємничо – загадковий. Привіталися! Поцілунок! Питання про справи – плани на сьогодні. Обоє увечері були вільні. Домовилися зустрітися у нашому кафе.
Зустріч о пів на восьму біля Нашого Ліхтаря. Пройшлися в низ по Лесі, до нашого кафе.
Звичні розмови про дні, які минулися окремо. На роботі у неї новий директор, який підлаштовує усе під себе, звіт в податкову прийняли з першого разу, все ніби добре. Батьки здорові, передавали привіт. Мої їй теж. Пити вино відмовилася! Смакували тістечками і чаєм! А я випив! Коли зібралися додому то Вона попередила, що ночувати буде вдома, без якогось пояснення чому! Сумний погляд, поцілунок в щічку!
- Бувай!
Я повільно пішов до зупинки автобуса, здивований її сумом. Але це ж жінка, вона має право сумувати і не пояснювати мені чому! Я не розпитував, бо знаю, що в моменти її таємничості якби не старався, все одно не досягнеш бажаного. То навіщо обридати!
Також дивувало чому на наступні вихідні наші плани були різними. Знову ж її ініціатива. У неї плани поїхати з батьками в область до родичів. У мене гра! Ну добре в понеділок побачимося!
Я трішки занепокоєний! Вона сумна, дуже сумна!
