|
ІХ.
День за днем життя входило в помірне русло. Ще з початком зими виснажена за літо земля покрилася густою травою. Пустеля теж зеленіла пишними соковитими кулями верблюжої колючки. То тут, то там біліли здалеку, грайливо підняті, акуратні хвостики симпатичних джейранів. Своєю гордою осанкою визивали повагу верблюди.
Під магазинами та біля базарів в звичних позах, сиділи колом навпочіпки та про щось радилися аксакали.
Прилавки продуктових магазинів, все так же, пахтіли пендиром*, у вітринах пірамідками жовтіли тичинки шафрану.
Як і щороку на підвіконнях зеленими їжачками пророщувалася пшениця для святкового стола на Байрам Навруз. Гралися весілля, народжувалися дітки, святкувалися обрізання, в суворому чоловічому оточенні відправлялися на кладовища небіжчики.
Відвідання одного з південних підрозділів Сергій запланував на передвихідні дні. Дату обрав з урахуванням своєї обіцянки показати Альбіні субтропіки. Вона теж повинна була виконати деякі службові доручення свого начальника, а вихідний день мали присвятити подорожі. Їхати Сергій вирішив на своєму легковику.
Не так далеко від гарнізону розпочалися угіддя природного заповідника. Суттєвих змін в довкіллі ще не спостерігалося. Час від часу обабіч дороги зустрічалися стада граційних джейранів, над пустелею, розпластавши крила, кружляли велетенські орли, здалеку рожевими плямами виказували своє місце знаходження та наявність неподалік невеличкого озера фламінго. Сергій зупинив автомобіль, щоб підійти ближче до джейранів, але полохливі тварини насторожилися і, вгледівши людей, пустилися вскач з обочини в глибину пустелі.
Невдовзі на шляху трапилася норовиста, неприборкана річка Кура, що неподалік впадає в Каспійське море. В паводки вона завдає чимало клопотів місцевому населенню, та за багато віків люди вже звикли до її гонору і навчилися співіснувати з могутньою сусідкою.
З кожним десятком кілометрів пейзажі все більше веселили очі. Буйною вічною зеленню темніли туї та кипариси, привабливо жовтіли кущі мімози, трилистими долоньками обіймали дерева плющі, фешенебельними будинками з високими підмурками та загорожами, облицьованими гладенькими валунами, заманювала завернути до себе в гості Ленкорань.
Не так давно відкрили прикордонний перехід в сусідню Іранську Астару – можна здогадатися, якого краму навезли звідти підприємці. Проїхати повз цього міста, яке облюбували багато відомих та заможних людей, з його знаменитими базарами ніяк не можна! Сергій повернув кермо в бік центральної частини.
Базар переповнений товаром та людьми. Пахло спеціями, кавою, рябіло в очах від рясноти зелені та фруктів, блищали на сонці шовк і парча, темними глибокими кольорами розкошував оксамит.
Альбіна зупинилася біля торговця коштовним камінням, щоб вибрати щось із прикрас на подарунок донькам. Після закінчення навчального року хтось із Сергієвих родичів мав привезти їх додому. Біля прилавку якась жіночка намагалася збити ціну на намисто з бірюзи, та крамар, певне, вже скинув їй якусь долю і зрушити зі своєї позиції далі не мав наміру.
- Ну ще хоч один манат**, не вистачає в мене , ̶ благала жінка.
- Приходь завтра з чоловіком і нехай він тобі добавляє, ̶ стояв на своєму продавець.
- Та де ж його взяти, чоловіка?! – схватилася, мов за соломинку.
- У такої бідової, та й немає чоловіка? Не вірю!
- Та їй-бо,немає! Одна, як перст! – била себе в груди молодичка, крадькома підморгуючи Альбіні.
- Е-е-е… тобі треба на арені в цирку виступати, ̶ чи то стверджуючи, чи запитуючи, промовив чоловік, але все ж запакував намисто в паперову обгортку.
Задоволена угодою, жіночка швиденько відійшла, щоб не передумав часом, і порівнявшись з Альбіною шепнула:
- Отак треба…
Та й побігла собі додому – скоріш за все в місцевий гарнізон.
Сергій розрахувався за прикраси; прикупили ще дещо з фруктів та в гарному гуморі залишили базар.
До частини прибули ближче до обіду. На контрольно-перепускному пункті два бійці спритно відкрили в’їзні ворота і один з них поквапився в приміщення КПП, щоб доповісти по телефону своєму командирові про прибуття Сергія. Той, що залишився, одну половину залізної брами зі свого боку відчинив настіж і кинувся до напіввідкритої другої. Але Сергій зрушив з місця, подумавши, що для його машини вже й тієї ширини достатньо… чим завадив хлопцеві притримати ворота. Несподіваний порив вітру кинув важку браму прямо в двері ще новеньких Сергієвих «Жигулів».
Він змінився в обличчі, Альбіна злякалася за солдатів… Вона знала про крутий характер місцевого командира, то ж здогадувалася, що бійцям сьогодні не пощастило. Майор вже вийшов зі штабу та йшов назустріч. Альбіна не знала, чи правильно вона поступає, але поспішила в присутності офіцера звинуватити Сергія в його квапливості:
- Чому ж ти не дочекався, доки солдат відкриє ворота повністю, – дорікнула чоловікові. – Мав би передбачити, що таке може трапитися.
Майор оглянув пошкодження та наказав покликати командира
автомобільної роти. «Жигулі» відтранспортували в гараж щоб порихтувати двері, а Сергій з Альбіною зайнялися кожен своєю справою
* м’який овечий сир
** карбованець
Далі закінчення...
ID:
474437
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2014 08:38:06
© дата внесення змiн: 31.03.2014 17:13:29
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
