О, як не хочу смерті я твоєї,
Молюся Богу, щоб ти ще жила –
І як садки вдягнуть свої лівреї,
Поїдем, мамо, знову до села.
Поїдем, де вночі мене родила –
Тобі у шибу шкрябала калина,
А від зірок стікала Божа сила,
І ти до серця пригортала сина.
Поїдемо, де ранки такі сині,
Де сонечко ще заспане й рожеве,
Вода джерел – така цілюща й нині
Та гомонять з тобою всі дерева…
Лиш не кажи, що смерть твоя крадеться –
Ніколи її, мамо, не гукай:
Хай лихо спить і стука твоє серце,
Та все гостей чекає рідний край.
Чека на тебе хата білокрила,
І - вишенька, яку ми посадили,
І - стежечка, якою ти ходила,
Яка тобі в житті давала сили…
Отож, не плач, що тіло твоє хворе,
Що необачно руку поламала –
Та ми ж удвох любе здолаєм горе,
Яка б біда підступна не чекала.
Я поспішаю кожен раз до тебе,
Бо кожен раз бажаю чути: «Сину!»
І я благаю, мамо, Бога й небо,
Щоб відвели твою лиху годину…
