Відскакує нацькована сокира
Від груші, від її столітніх жил.
І знову рветься виконати вирок,
Бо нічиїм життям не дорожить.
Кров дерев’яна бризкає – осколки
Шершавої і теплої кори.
Окільцювали… «Бо немає толку», -
Комусь новий хазяїн говорив.
Це й справді так. Яка утіха з дички?
Пасе в грядках свою кошлату тінь.
І хоч солодкі восени гнилючки,
Однак не ті, що хочеться, не ті…
Від струсу у очах зелених віття
Палахкотять зловіщі каганці.
Вже не озветься корінь з того світу
До листя, що конатиме на цім.
Немислимо пече шкарпетка гола.
Здається, тіло у смолі кипить.
Душа питає в Бога кожну мить:
«Ну смерть – так смерть. Але навіщо голод?
Навіщо ним до купи дров мостить
Дорогу?..» І вже пізно щось просити.
Вже дичці й Бог не зможе підсобити…
Хапає спрагло простір голубий.
Поверх осель вдивляється у цвинтар,
Де пам’ять стереже горбок небритий
Того, хто цілий вік її любив.
Знайдіть і прочитайте мій ЗАГИБЕЛЬ ДРУГА...Дякувати,що знайшов однодумця... 
