Я зустріла його ненароком
На стежині, що бігла з села.
Він такий, як колись, ясноокий,
Тільки паморозь рання лягла.
Був романтиком, трохи – поетом,
І пісень українських співав,
А із квітів – маленькі букети
Незабудок мені дарував.
Саме тут ми колись розлучались,
Поєднать наші долі клялись.
Але сталось не так, як гадалось,
І дороги навік розійшлись.
Він шукав і достатку, і слави.
Чи знайшов? Не питала про те.
В нього донька – «Красуня Полтави»,
В мене славний синочок росте.
Не судилось мені, не судилось
Обіпертись на любе плече.
Тільки серце на мить зупинилось,
Він щось швидко змахнув із очей.
Ще сказав, що дружина не мила,
Та немає назад вороття.
Скоро звістка сумна прилетіла,
Що трагічно пішов із життя.
Доля, мабуть, жорстоко карає
Зраду, навіть самому собі...
Я тепер на могилку збираю
Незабудки йому голубі.
2012
