Ти дивишся на мене сонцесяйно,
Тримаєш пензлик в ніжних рученятах,
Один удар - й ти гинеш так негайно!
Беззахисна принцеса в своїх шатах...
Мене тихенько, плачучи, питаєш,
Чому в душі поволі жовкне листя,
Зсередини потвора проростає
І душить, мов туге-туге намисто?..
Ти в закутку засіла наодинці,
Навколо всі тебе атакували,
Як варвари, як золотоординці
Тебе палили, нищили,вбивали...
Ти в них питаєш, де взяли жорстокість,
Де ненависті віднайшли джерела?
Бруднющими підошвами натомість
Гамселили...Та від жаху не вмерла.
І ось ти вже на перехресті долі,
Твій погляд - некерована безодня,
Ти птаха, якій не потрібна воля,
"Ніколи" поміняєш на "сьогодні".
Ну що ж, це все тепер доволі сумно,
А ти більше не маєш запитань,
Із розумом живеш так нерозумно,
З'їдаючи в день тисячу зізнань!
Скільки сердець, не знаючи, згубила?
Скільки нещасних висохло голів?
Ти не підозрюєш, що наробила
Безжалісна пустеля твоїх слів.
І час прийшов - ти дивишся на мене,
До себе у люстро заволокла,
Буваєш лиш нестигла та зелена
Або вже переспіла та гнила.
Й спитаю я: чого від мене хочеш?
Чом дивишся ти мовчки кожен день?
На вухо перед сном щось побелькочеш
Й співаєш радісно сумних пісень.
Більше, ніж мертва. Менше, ніж жива
Катуєш, як тебе колись, щосили.
Твій голос мене наскрізь пробива,
Бодай тебе б скоріше вже добили...
