Я часто думаю про тебе,
Мій лицар давнішніх надій,
Приходить часто так потреба
Вступить із часом у двобій.
І полетіть в твої обійми
На зло зависникам, вітрам.
І почуття незмінно білі
Ще раз ділити пополам.
Ще раз.. А, може, вже востаннє.
Щоб знов відчути погляд твій.
Та треба встигнуть до світання,
Поки ще сон триває мій.
А сон все знає, розуміє.
Та ось світає.. Вже пора...
Та він скінчиться не посміє...
З-за хмари сонце визира...
Переплелися наші руки...
Такі ж солодкі ці вуста...
Хто винен був у тій розлуці?
А сонце вище... Вже пора....
Як пародія буває краща за оригінал, так Ваш ремейк, Надіє, кращий мого скромного ескізу. Та я радію тим, що можу генерувати ідею! Така моя роля
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні, Олексо, ваш твір кращий, бо він звучить на основі фактів, які колись відбулись, а я скористалася вашою ідеєю і написала своє бачення цієї події...
Дякую!
Пишіть ще...
