Чом розпач цей над головами в’ється?
Всяк знає, хто народжений не вчора,--
з безодні, що людиною зоветься,
то ангел виринає, то потвора.
Сто тисяч років було перед нами
і після нас багато літ пребуде,
що темними, незнаними шляхами
в придонні видозмінюються люди.
І гордість, що вступитися не хоче,
в глибоководді розпластавши душу,
здвигне їй неживі безбарвні очі—
і викине химерою на сушу.
Уся нещира відданість братерська
не зможе подолать стихію грізну,
де в просторах підмісячного серця
спить океан людського егоїзму.
То ж не дивуйсь загибелі сумління,
Спотворенням, шаленству і обману,--
покручені, небачені створіння
виносяться на берег океану.
Вікторія Торон
