Змінилося село, вже все не так кругом,
Лише шумлять дві сосни за селом.
Дитинства й юності супутниці мої,
Свідки життя й народження сім’ї.
Ви бачили ви знаєте усе,
Правду крім вас уже ніхто не донесе
І матері нема, скажіть ви сину непутьовому
Хто ми були тоді і хто ми в світі новому.
Я бачу Миколи образ родини отця:
Широкий лоб, кошлата борода купця.
Я за його світлиною шкодую
Стану художником, цей спогад намалюю.
Він кинув виклик батькові і долі,
Кинув маєток, залишився у полі,
Пішов селом долю нову шукати,
Хвалили його люди, хвалила його мати.
Я діда Павла пам’ятаю – він рибак,
А дядько Федір – столяром мастак,
І батько, теж місцева знаменитість, – грав на басу,
Був трактористом й конюхом, любив природи і жінок красу.
А матір, боже, матінко моя,
І крізь роки ще більше люблю тебе я.
О, через що прийшлось тобі пройти,
Але зуміла пережити і тихо відійти.
Сто років від народження сім’ї пройшло,
Нема в селі Ісакових – покинули село,
Пішли у світ, розбіглися по світу.
На жаль, Миколо, ти не залишив заповіту.
Дві сосни за селом, одна вже впала,
Ще свідка одного не стало.
Спішити треба їхати додому,
Збирати крихти, щоб не жаліть потому.
настальгия, как харашо вернуться в отчий дом 
