Колосся жита у моєму серці уже достигло,
Пустило корінь по моєму тілі,
У вени вдерлось і заполонило,
Мій розум,що загублений у зіллі.
Воно найперш з зернятка проростало,
Яке посіяли любов та віра,
А потім кров’ю поливалось
Від діл людей жорстоких та не щирих.
Вони гадали,що відростять зілля,
Що згублять душу і змарнують тіло,
Та щире материнське яблуневе гілля
Не допустило грішне та безжальне діло.
Воно прикрило моє серце,у тіні сховало,
Від палкого сонця віттям обійняло,
Краплями дощу все літо затопило,
Не дало прорасти житу мого тіла
