|
Гумористичне оповідання
В ті, історично недалекі, радянські часи, кожна поїздка за кордон вважалась справою майже державного значення.
Претендентів на туристичну путівку, навіть в сусідні країни дружнього нам соціалістичного табору, прискіпливо відбирали, перевіряли на моральну стійкість, патріотизм та політичну підкованість.
Ретельно вивчали характеристики та біографії, в КДБ перевіряли спеціальні анкети, проводили інструктажі та співбесіди.
Коли група нарешті була сформована з надійних, політично грамотних туристів, знайомили з керівником , що-найманше, працівником апарату райкому чи міському КПРС, який ніс персональну відповідальність за гідну поведінку та вчинки кожного туриста за кордоном.
Нажахані люди вже з острахом чекали на таку, раніше омріяну поїздку, морально готувались дати рішучу відсіч всім спробам агентів ЦРУ та інших ворожих організацій завербувати себе. або схилити до зради Батьківщині.
Для більшої певності, на вокзалі в Полтаві до нашої групи «підсадили» зовсім непримітну, похмуру жінку «ба-льзаківського» віку. Керівник стиха пояснив нам, що це секретна співробітниця КДБ, яка буде підслуховувати наші розмови та передавати «куди треба». Настрій зіпсувався остаточно.
На сучасному Празькому вокзалі нас привітно зустрів презентабельний чех – наш гід. Він постійно сліпуче пос-міхався та, ляскаючи себе по круглому черевцю, яким, від-верто пишався, часто весело вигукуючи: «Піво! Піво!» І прямо з вокзалу, фешенебельним автобусом повіз нас до пивного бару, щоправда, дуже колоритного та затишного.
Ми були неприємно вражені такою «гостинністю». Та, помивши руки і трохи причепурившись в небаченому нами євротуалеті, заспокоїлись і деякий час, із задоволенням ласували знаменитим тоді чеським пивом з крахітними чорними тасолоними сухариками
Час вже йшов до обіду, а веселий гід, здавалось, і не збирався нікуди рушати зі своєї улюбленої пивнички. Наш керівник насилу довідався в нього через перекладача, що їхати нам немає куди, бо почались католицькі Великодні свята. Всі празькі готелі, в тому числі і заброньовані для нас номери, переповнені «почесними гостями», а саме туристами-дикунами та панками із Західної Європи, які пла-тили валютою і відчували себе повноправними хазяями Праги. Вони порозлягались на зелених охайних газонах, осідлавши історичні пам’ятники, бешкетували, курили опій, ні на кого не звертаючи уваги.
Нас відвезли в маленький приватний готельчик в горах, де душ та всі «зручності» знаходились в кінці коридору, ну точнісінько, наче в наших рідних гуртожитках та малосімейках, бо й тут кращі номери були зайняті тими ж німецькими та англійськими туристами.
Не розбалувані комфортом, ми були раді навіть такому пристанищу. По черзі прийнявши ледь теплий скупий душ, переодягнулись і весело посходились до маленького ресторанчику, бо дуже зголодніли, пообідавши з дороги тільки пивом із сухариками. То ж, сподівались нарешті добряче попоїсти. Нас привітно зустріли самі господарі готелю. Виявилось, що його власник – виходець з Західної України, пан Юрій, а його дружина, чарівна полька пані Катаржина, яка вибачилась перед нами, що не готова нагодувати так багато незапланованих постояльців, тому вечеря буде дуже легкою. Ми розчаровано колупали вилками щось темно-зелене, слизьке та нудотно-солодке. Красунчик-офіціант Любаш пояснив нам, що це «огурки -- дуже делікатес», з чим ми були не зовсім згодні. Наші справні туристки просили дати хоч побільше хліба, на що Любаш злякано замахав руками, повторюючи:
-- О. хліб – це дюже дорого!
Чоловіки збігали за домашніми припасами: салом та ковбасами, без яких завбачливі радянські туристи нікуди не виїжджали. Пригостили хазяїв. Всі повеселішали. Пан Юрій на радощах співав з нами украінських пісень, а потім включив музичний автомат, і почалися танці.
Наші кавалери швиденько позапрошували молодих га-рних туристок. За столиком залишились самотньо сидіти дві пристарілі жінки: пенсіонерка з нашоі Ради Ветеранів та співробітниця КДБ, яка враз ще більше сохмурніла і, ді-ставши із сумки товстого черваного блокнота, взялася де-монстративно щось туди занотовувати.
Керівник групи, який до цього замріяно танцював, ра-птом захвилювався:
--Треба щось робити, інакше всіх нас закладе, -- сказав він і, вибачившись, кудись побіг.
Дуже скоро він повернувся, штовхаючи поперед себе найсором’язливішого із наших чоловіків -- Михайла, що був з тих вихідців із села, на яких навіть довгочасне про-живання в місті не могло накласти ніякого «лоску», хоча зовні він був молодим і навіть вродливим, хоч і трохи вай-луватим чоловіком.
Як потім виявилось, наш метикуватий керівник саме на Михайла поклав «важливу місію», -- бути кавалером співробітниці КДБ на весь час нашої поїздки.
Хоч йому й налили для хоробрості повну склянку на-шої «представницької» горілки, та всеодно Михайло був напівнепритомним від страху, приступаючи до виконання такого спецзавдання. Правда, згодом «допінг» подіяв, і всі помітили, що в танці він став міцніше притискати до себе партнершу. Жіночка розчервонілась, відразу помолодшала і виявилась навіть симпатичною.
А по закінченню вечора, не випускаючи Михайлового ліктя, вона привітно посміхнулась до нашого керівника:
-- А у Вас дуже гарний колектив! – і щасливо пригор-нулась до міцного плеча по-сільському рум’яного та куче-рявого Михайла, який відчуваючи себе «героєм вечора», показував нам кулака за її спиною.
Більше ніколи ми не бачили її червоного блокноту і весело та цікаво проводили свій відпочинок в Словакії – на гірському курорті «Високі Татри».
А Михайло так вжився в образ кавалера, що вже зовсім не розлучався з дорученим йому «важливим об’єктом», вдень тягаючи з магазинів її валізи з покупками, а вечорами обіймаючись десь у затишному куточку. Дійшло до того, що на зворотньому шляху, Михайло вийшов з нею в Полтаві, вдаючи, що не помічає розлюченого виразу обличчя нашого керівника, який не знав, як тепер пояснити все це Михайловій законній «половині».
Та скоро все влаштувалось, і Михайло повернувся до дружини з «повинною». Правда, вона ніяк не хотіла зрозу-міти всієї «відповідальності», покладеної на її чоловіка «важливої місїї» і ще деякий час бігала розбиратись із цим до парткому та профкому. Нарешті заспокоїлась. Мабуть, їй таки хтось добряче пояснив.
2012
ID:
519274
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.08.2014 13:57:38
© дата внесення змiн: 24.08.2014 13:57:38
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Підняли настрій 
