"Наближається зима. Залишився тиждень. Почне падати сніг. Шапки, куртки. Не люблю зиму. В мене постійно мерзнуть руки взимку, а рукавиці я гублю. Так хочеться, щоб цієї зими хтось грів мої руки. Просив одягати шапку. Турбувався. Мені не вистачає простої турботи. Не вистачає. Кажуть, кішки любять тепло, а щастя і удача з сімейства котячих, значить в мене на душі зовсім не тепло, раз я не притягую його до себе магнітом."
Життя рахується не годинами, а місяцями. На носі грудень, а там і кінець року не далеко. Сесія. Нічого радісного. Одне добре, Новий рік Віра проведе зі своїми найкращими друзями( так вже найкращими) Манькою та Ігорем. Осінь пройшла дуже спокійно і майже без пригод. Все занадто спокійно. Аж тошно в деяких моментах.
Віра, як завжди, верталась після 4 пари, коли її хтось зловив за руку. Вона злякалась трохи і обернулась. До неї посміхався Назар. Вона не бачила його майже 2 місяці і вже майже припинила думати про нього. Майже тут головне слово.
- Привіт.-промовила Віра.
- Привіт. Я так давно не бачив тебе. Як в тебе справи?- ніби й нічого не сталось, спитав хлопець з тією ж чарівною посмішкою.
- Все чудово! - сама від себе не чекаючи, сказала Віра. Ось не можу сесії вже дочекатись. В тебе як? Що нового?
- Та так, нічого цікавого. Рік такий самий, як і попередній. Аж скучно було.
- Не вірю, що тобі було скучно. В тебе така гарна дівчина. Ви точно не сумували. - звідкись взялась така злість і Віра ніяк не могла її стримати. В цей момент вона була сама не своя.
Назар не очікував такого. Хвилинку помовчав, а потім відповів:
- Немає в мене дівчини. Звідки ти це взяла? - здивувався хлопець.
- Та так. Незважай на мене. Я перевчилась. Верзу якісь дурниці. - дівчина вже пожаліла про свої слова.
- Я так і знав, що ти образилась. - тихо сказав Назік. Вибач мене за той випадок. Я не мав права так робити. Просто то була моя компанія і я не міг їх покинути. Я багато думав про тебе і не знав, чи варто підходити. Але все ж вирішив хоча б вибачитись.
- Не варто. Ти ні в чому не винен. Це я погарячкувала.- голос Віри змяк, вона вже не відчувала злості, ні, вона відчувала тепло, яке розпливалось по ній, по всьому тілу. І вже було неважливо, що далі він скаже.
- Ти додому йдеш?- спитав хлопець, порушивши тишу.
- Так, пари вже закінчились.
- То давай підем разом. Я теж додому. Разом веселіше.
- Давай.
Вони йшли поруч, їхні руки час від часу торкались. Вони говорили безперестанку. а навіть якщо мовчали, то це було природньо і навіть потрібно. Давно Вірі не було так добре. І вона так сподівалась, що не робить помилки і що ця дорога не закінчиться. Що це буде мати продовження.
