Їде козак, їде на конi, їде додому,
Їде стежкою кривою, по шляху не простому.
Їде козак додому, та й шаблю тримає,
Бо вiн знає - зло не дрiмає.
Дихнув кiнь, дихнув гаряче, нервово дихнув,
Дихнув знаючи - ворог не заснув.
Де ти, враже, де засiв, чого заховався?
Козак зрозумiв, козак здогадався...
Ось вiн, ось ворог, ось iз'явився,
Ось вже вiн з козаком до бою схопився,
Ось вони, ось на козака, напали, герої,
На одного козака летiли горою...
За що козака, за що доля, за що так карає?
За що його кров у них з шабель стiкає?
За що? Бо сказали - iди. Вiдпускають.
А тодi замикають, а тоді убивають...
Не здавайся, козак, бережи волю хоч на останок,
Не здавайся, умри - закатують на ранок
Не здавайся, i правда настане,
Не страшнi будуть вражi болючi тi рани...
Соловейко, як плаче, у лiсi спiває,
Матiр - та не ридає, про сина не знає.
В очi хлопця круки клюють,
А цю кров, цю гарячу ще, як вони п'ють,
Як же шкiру вовтузять, i рвуть її, рвуть,
Не за голод, за брехню бiдолагу деруть...
Там, у степу, де козаки гуляли,
Де вони i жили, i боролись, вмирали,
Тепер хлопець лежить на козачих кiстках,
I в очках в нього жаль, за майбутнє же - страх...
ID:
534790
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 05.11.2014 00:14:13
© дата внесення змiн: 05.11.2014 00:19:00
автор: Сашко
Вкажіть причину вашої скарги
|
