Мені дев'ять. Мати знову зачинила у шафі.
Плакати марно, потрібно просто чекати.
Я майже навчилася грати з собою в шахи.
Найважливіше – пам'ятаю усі квадрати.
Інколи, правда, гублю уявні фігури,
Тоді згадую про химери Джонса,
Мамин коханець, завкабінету культури,
Ми грали з ним шахи до сходу сонця.
– Шапка впала – нічия ось на цю хвилину, –
Кидав шапку на поле і йшов до кухні.
Джонс був найкращим із всіх сучим сином,
котрих, як мама казала, нам приносили духи.
Її коханцям я малювала портрети.
Змушувала довго сидіти, щоб удалися скули.
Насправді не знаю, для чого мені того треба,
Просто, щоб посиділи, подумали, щось відчули,
Я хотіла тримати їх якнайдалі від мами,
Щоб знали як то, коли ти не маєш сили.
Добре було, що приходила жінка з листами
Із спогадами про всіх, котрі нас лишили.
Не знаю, хто виграє, хто програє.
Точно один з королів не вціліє.
Якщо я коли-небудь втраплю до раю,
То скажу Богу:
– Твої – чорні, а мої – білі.
