Прийде ніч, засяють зорі,
лиш старий пес не спить.
Він вільний і всього доволі,
але завжди чомусь мовчить.
Йому вже багато років,
бачив декілька поколінь.
Він не чує вже кроків,
лиш вдивляється вдалечінь.
Його гнали, били, труїли,
викидали як сміття.
Він повз, коли лапи німіли,
боровся за своє життя.
Як ним не гордитись,
ніколи чужих не пускав.
За ним не треба було дивитись,
грайливо своїх вітав.
Дарував малечі сміх,
дивно, не чіпав котів.
Не знаю, який його гріх,
не бачити кольорових снів.
Не раз захищав нас,
рятував господаря, але…
Прийшов не його час,
і погладити ніхто не прийде.
Він вірно чекає, багато років,
коли хазяїн його завітає.
Лежить, наче онімів,
але вірність не згасає.
Можливо колись він його зустріне,
вскочить, залає, як в молоді роки.
Але зараз, від чекання і туги марніє,
мовчки дивлячись на зірки.
