Прочинивши вікно і впустивши ніжний потік свіжого весняного повітря, дівчина легким порухом долоні підправила зачіску і з думками далекими від Її нинішнього місцеперебування, зачепила щойно пригладжене волосся сріблястою шпилькою.
Думки Її розліталися в найрізноманітніших напрямках, передуючи емоціям і зайвим діям, які могли повести Її неправильним шляхом. Однією з тих самих невірних думок й була думка про Нього.
Він, ім'я якого Вона не знала, перебував у Її світі вже дуже давно, приносячи Її душі лишні роздуми і переживання. Надія, яка трималася на рівні з попередніми двома, не давала змоги позбутися цих напористих думок, які вперто не хотіли полишати Її.
Споглядаючи Його обличчя всього раз, вона могла згадати всі подробиці їхньої миттєвої зустрічі і повністю відтворити їх у своїй багатій уяві. Коли їх очі вперше зустрілися, Вона відчула голосний стукіт власного серця, яке вже довгий час безперспективно мовчало. В Її очах з'явилися яскраві блискітки та іскорки, а щоки вкрились ніжним рум'янцем.
Цього було досить дівчині, яка вважала що не може в кого-небудь закохатись, для того щоб відчути - це той чоловік якого Вона шукала. Не тішачись марними очікуваннями та сподіваннями, Вона відразу попередила себе про наслідки, які можуть настати, якщо Вона втратить самовладання і закохається, не знавши про нього зовсім нічого.
Ні, закохуватись не можна!
Саме так, Вона намагалась переконати себе, що Він - не той хто Їй потрібен, адже Вона навіть не знала де Він, хто Він, чим займається і чи зайняте його серце...
Він - неначе мимолітня примха, фантазія Її вимученого многолітнім байдужжям розуму, який хоче нарешті ту силу, яку зазвичай дає кохання.
Вона не один раз намагалася змусити себе забути Його і далі жити своїм спокійним і розміреним життям без лишніх роздумів, але марно! Вона вже надто глибоко пов'язла в своїх перших почуттях і у ... Ньому.
Вона знала - зцілити Її можуть лише роки або нове кохання, на яке Вона вже й не сподівалася.
Натягнувши легку кашемірову накидку, Вона вирішила прогулятися по всіянму рожевими пелюстками сакури, парку, біля Її будинку. Спускаючись сходами, Вона все ще думала про Нього, не очікуючи отримати від цих марних думок нічого окрім угоди власному серцю й тимчасового забуття від інших проблем.
Йдучи чарівною алеєю заквітчаних сакур та відчуваючи на обличчі ніжний весняний вітерець, який елегантно розносив тремтячі пелюстки по всьому парку, Вона знову згадувала їхню першу зустріч з теплотою миттєвого захоплення, яке впевнило її в тому, що Вона все ж таки людина і також може відчувати подібне.
"Сподіваюсь, ми ще зустрінемося..." - прошепотіла Вона, надіючись що теплий провесінній вітер наповнений солодкими пахощами тільки-но заквітнувшої сакури, донесе хоч частинку Її почуттів, вкладених у ці слова, до Нього...