|
(з циклу "Різдвяне")
У полі, у полі
Стаєнька старенька…
Чомусь малій Асі завжди було шкода мешканців тієї «старенької стаєньки». Ввижалася вона дитині якоюсь дуже дрібною серед глибоких снігів – адже зима, адже поле, а стаєнька невеличка, загублена у безмежжі січневих хуртовин. Думала собі, що важко велося мешканцям того невеличкого обійстя: «А, якщо у них нема коней та саней? А, якщо вони бідні, і не мають статку, аби купити собі теплий одяг чи добротне взуття? А їсти – то ж треба щось їсти! Бо, гляди, поля – розлогі і геть заметені снігами».
Вгадувала собі Ася, чи могла б чимось помогти тим людям, тій маленькій дитинці, що народилася у люту морозяну ніч. Але чим би мала зарадити? Адже й у її батьків не було коня. Були сани, але дуже старі і поточені шашіллю - ними ніде не заїдеш. І ще без коня, бо хоч не міцні ті сани, але ж громіздкі! Та й ще одна прикрість завдавала клопоту дівчинці – старі чобітки, що потріскалися від морозу, бо не шкіряні, такі, як в Ганусі чи в Іринки (Асиних однокласниць), а прості, дерматинові, куплені ще минулого року на місцевому базарі. А тут Різдво вже проситься до хати, і завтра колядувати. Як же Асі хотілося завтра піти колядувати! Таки піде, навіть не важачи на лютий мороз і потріскані чобітки...
У хаті було тихо, ледь потріскував вогонь у кухні (Ася сама розпалила вогонь! – правда, заледве, бо дрова сирі, тож мусіли спочатку підсохнути, аби розгорітися). А ще тишу порушувало хіба нерівномірне похропування п’яної матері. Тата не було вдома ще від позавчора – посварилися з мамою мало не до бійки і після того десь пішов. Вранці Асина мама казала, що бачили його на Хутірцях (майже околиця села), певно, десь там у якогось колєґи і заночував. «Аби лишень у хаті, а не де у старій стодолі чи хлівці», – думала Ася – боялася, аби тато не замерз. Чула колись від вуйка страшну історію, як замерз біля плота якийсь чоловік у селі, що було третім по рахунку після Асиного, якщо їхати у К.
Цего року не вечеряли. Хоча то вже не перший рік, коли не вечеряють усі разом за святвечірнім столом. І хоча зранку Асина мама дала доньці перебирати пшеницю на кутю, але потім захмеліла і завалилася спати. Дівчинка сама спробувала щось наготувати, лиш ба, мало що вдалося з того. Пшениця пригоріла і тепер хіба кури будуть мати забаву, буряк якийсь недоварений вийшов – Ася тільки пальчик покалічила, коли пробувала порізати його на шухи. Тільки й того, що бульба у мундирах вдалася добра і Ася смачно попоїла, вмокаючи гарячу картоплинку у сіль. Був такий смак у тої картоплі, як тоді, коли вибирали бараболю у тетки Гафії, а після вибирання ввечері надворі пекли її у гарячому з вуглем попелі. Правда, тоді тетка дала ще сальця дуже доброго, забудженого, і цибульку (часник Ася не дуже любила), а ще були тетчині діти. То ж у компанії, як завжди ведеться, і весело, і смачно! Та нині Аська сала не шукала, бо гріх – треба бути пісно, то ж Святий Вечір, а вона ж он яка вже велика – цілих сім років минуло влітку!
Раптом на ліжку поворухнулася Асина мама. Дівчинка притихла – понад усе боялася зараз розбудити матір, бо та, на п’яну голову і зі злості до чоловіка, що пішов у запійні мандри, могла не те, що нагримати на малу, а й набити, або запустити чимось тяжким у неї. Та ні, минулося, жінка далі мирно засопіла, тільки ковдра піднімалася догори в такт диханню дебелих грудей.
Асі стало дуже сумно. Вона так хотіла ялинки… Тато обіцяв, що на святвечір візьме її з собою і вони виберуть до свят невеличку зелену красуню у лісі. Але не сталося. Так бувало вже не раз в Асиниму маленькому житті – дорослі щось їй обіцяли, але часто-густо обіцянки залишалися обіцянками. Певно, їй уже і не звикати до того, бо може й усі на світі такі брехливі, звідки Асі знати? А, проте дівчинка не знала нікого з тих «усіх на світі», бо за межі свого села ніколи не виїздила. І взагалі вважала, що справжні люди – це тільки ті, які є у її селі. Ну, може, ще з сусідніх сіл. А всіх інших, що жили десь далеко – чи у містах, чи у незнаних країнах, чи тих, кого бачила по телевізору у тетки, – вважала майже казковими персонажами. І хоч Ася, до слова, дуже любила казки, проте усі ці невідомі люди видавалися їй якимись чи то неіснуючими, чи то такими самими, як її казкові герої – вигаданими. Тільки мешканці міфічної «старої стаєньки» завжди виділися дівчинці до болю рідними, своїми, ніби й сама була колись у тому невеличкому, загубленому у заметах, хлівці і тримала малого Ісусика за руку.
Надворі забрехав Сірко, Ася стрепенулася і боязко глянула на матір – нічого, спить. Почула, як десь далеко хтось колядував – лише б не прийшли до них, бо точно розбудять. А, як і не розбудять, то Ася все одно не мала грошей, аби заплатити за коляду. Не мала навіть солодких горішків чи цукрових кугутиків (на святвечір не завжди за коляду давали гроші), аби віддячити колядникові. «Але ні, не прийдуть – подумала дівчинка, – в хаті не світиться, а під темними вікнами ніхто не зачне колядувати».
Вже й вогонь дотріскотів у кухні, але в хаті все ще було холодно. То й не дивно, адже на вулиці справжній морозисько заходився ґаздувати. Онде шибки чи не наполовину замерзли і вода он у відрі легко вкрилася тоненьким льодом. «На ранок буде ще зимніше, – зітхнула Ася, суголосячи своїм невеселим думкам, і почала хукати у долоньки. – Треба лізти на піч – там хоча б трішки тепліше".
Тихенько, аби не наробити зайвого шуму, дівчинка вибралася на піч, прошепотіла молитву і, закутавшись у свою стареньку ковдрочку, притулила голівку до подушки. Все, треба засинати, бо вранці жде Коляда! Попри все, Ася була намірена завтра йти у колядники – ні, не через гроші (мама й так потім усі забере, скаже, що зичить на щось, але вже не віддасть, мала це знала точно), і не через те, що всі однокласники підуть колядувати, і тітчині діти... А просто їй дуже-дуже хотілося розказати усім, що десь у далекому полі народився маленький Ісусик. Таки піде, не спинить її ані мороз, ані старенький плащик, ані холодні чобітки, ані снігові кучугури…
Вже у півдрімоті дівчинка мило посміхнулася своїм думкам чи то вже своєму солодкому напівсну, де бігла вузенькою стежкою до хати сусіди Марії, де вже он ставала під вікном і радісним голоском звіщала найпрекраснішу з цьогорічних новин –
Там Ісусик народився –
Дитинка маленька!
Січень 2015 р.
ID:
555195
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.01.2015 21:48:06
© дата внесення змiн: 08.01.2019 21:50:39
автор: Леся Геник
Вкажіть причину вашої скарги
|
Така щемна історія... І правдива, бо скільки трапляється схожих випадків, коли батьки втоплять себе в алкоголі і занехають рідних дітей... А це - психологічна травма на все життя...
Дуже світлий образ дівчинки - зворушує до сліз... 
